Він реально зліг і не міг
більше працювати, як раніше. Далась взнаки контузія, отримана ним ще в
2015 році під Гнутовим. В квітні він вже мав на руках висновок ВЛК про
свою повну непридатність до проходження військової служби. І тільки в
липні 2016 року його було звільнено з війська...
На світлині - ми з Командиром перед його відбуттям у шпиталь на ВЛК...
Після звільнення йому телефонували з різних армійських інстанцій з вимогами доповісти
обстановку, подати той чи інший з чисельних поточних звітів, тощо...
Командир кожного разу терпляче пояснював, що він звільнений з лав
нашого славного війська, що його тепер навіть в партизани не візьмуть, бо отримав інвалідність.
Та все то було марною справою... Дзвінки тривали і надалі...
На війні вкрай важливим є володіння обстановкою командирами і військовослужбовцями. Від цього залежить успіх. Це зберігає життя... Оті дзвінки "зверху" Командиру свідчили про вкрай низький рівень володіння обстановкою у наших вищих штабах... Я остаточно втратив всі залишки довіри і до Генштабу, і до Міністерства Оборони... Та лишалась якась надія, що на заміну Командиру надішлють хоча б фельдшера. Марні сподівання. Бригадна медслужба при всьому бажанні начмеда бригади не мала фізичної змоги нам допомогти. Начмеди ОТУ "Луганськ" не мали повноважень розпоряджатись кадрами. Київським структурам, які мали такі права, наші проблеми явно були нецікавими...
Забігаючи наперед, скажу, що фельдшера ми отримали, вже після виходу в ППД, в листопаді 2016 року, а нового начмеда - на початку квітня 2017 року... Отакі от "пиріжки з кошенятами"...
Тож коли в березні 2016 року стало остаточно зрозуміло, що наш Командир більше не зможе бути з нами, внаслідок чого медслужба батальону лишилась без кваліфікованих медиків, ми постали перед вкрай серьозною дилемою. Бути батальонній медслужбі чи не бути?
З одного боку, ми, три водії-санітари і санітар, а в мирному житті, відповідно, два юристи, гіпсокартонник і слюсар залізничного рухомого складу, не мали абсолютно ніякого права працювати в якості кваліфікованих медиків... Та все таки, Командир, поки був з нами, дечому нас навчив. То ж ми доволі успішно підмінили його, коли він вперше ліг на лікування... Про все це знали і комбат, і начмед бригади...
З іншого боку, якби ми відмовились стати "медиками поневолі", то медслужба батальону, яку створив наш Командир, припинила б своє існування, а наші побратими лишились би взагалі без медичної допомоги... Для нас це було немислимим... Тож ми ризикнули. І не даремно.
Керівництво і побратими з медслужби 28-ї бригади не лишили нас наодинці з нашими проблемами. Вкрай цінними були для нас консультації лікарів медроти. Оскільки підрозділи нашого батальону були розкидані на великій території між Станицею Луганською, Біловодськом та Сватовим, а підрозділи бригади - теж були недалеко від наших підрозділів, ми й раніше взаємно "страхували" одні одних в питаннях медичної евакуації. Після того, як наш Командир вибув, ця взаємодія стала ще щільнішою.
Один з начмедів ОТУ "Луганськ", який прибув до нас ближче до літа 2016 року з перевіркою, довго не міг усвідомити, що посаду начмеда батальону "поділили" між собою два юриста...
Та це дійсно було так. ТВО начмеда був призначений наказом мобілізований 5-ї хвилі Сергій Саїнчин "Турист", адвокат і кандидат юридичних наук з Одеси. Він відповідав за документацію, всі штабні моменти і домомагав мені в якості санітара. Я займався лікувальною частиною і транспортом. "Тоха" чергував на медпункті і інколи підміняв "Туриста" у виїздах на лінію фронту. "Казанова", який приєднався до нас на Ширлані, непогано розумівся на ліках і добре себе зарекомендував в наданні невідкладної допомоги у "гострих" обставинах, поїхав санінструктором в роту, яка була на лінії зіткнення.
Той начмед був єдиним, який допоміг нам (за що ми йому вдячні).
Він попрохав керівництво ПДМШ ім. Пирогова надати нам свого спеціаліста. Тож ми були щиро вдячні Артуру Савицькому, Владу Філенку та Галині Козаченко, які в різний час були членами екіпажу нашої "Птички" і боролись разом з нами за життя та здоров'я наших бійців на Луганщині...
Невимовно вдячні ми і лікарям передових лікарсько-фельдшерських груп 59-го ВМГ в Станиці Луганській та Щасті, Євгенії "Відьмі", Тані Юрченко та Максу Комаровському. В тому числі й за їх розуміння і поблажливість до наших "медичних" потуг.
На жаль, без втрат не обійшлось... 18 травня 2016 року внаслідок снайперського обстрілу нашого ВОПу в районі с.Малинове отримав наскрізне кульове поранення голови боєць 1МПР Дусь Іван Петрович "Домовий". Загальними зусиллями бійців роти, нашого санінструктора "Казанови" та екіпажу "Дока" 1 батальону 28 бригади поранений був вчасно евакуйований до Станично Луганської ЦРЛ, де за його життя ще більше чотирьох годин боролись лікарі 59-ВМГ... Та мозок воїна був вкрай ушкодженим і внаслідок його набряку "Домовий" помер... Якби демобілізація 5-ї хвилі відбулась вчасно, він 18 травня 2016 року був би вже вдома.
Через три доби, напроти того ВОПа де отримав смертельне поранення "Домовий", ворог втратив трьох своїх вояків загиблими і двох - важкопораненими. Після чого, до самого виходу нашого батальону на ротацію в жовтні 2016 року, ми втрат загиблими більше не мали. Були підриви на "розтяжках". Та всі поранені були вчасно евакуйовані і зараз з ними все гаразд.
Щодо хворих, то з цією роботою ми справились успішно. Хоча попотіти нам довелось добряче. Та з демобілізацією п'ятої хвилі, всі, хто лишились, поступово зібрались на позиціях в районі Малинового. Тож, незважаючи на те, що "Турист", "Тоха" й "Казанова" звільнились, в цілому мені стало значно простіше працювати, бо медпункт перемістився на лінію фронту і всі підрозділи були вже поряд.
На медпункті чергував новенький 50-річний санінструктор, який мав відповідний запис у військовому квитку. Тож він і став офіційно ТВО "начмеда", потихеньку навчаючись сучасній тактичній медицині. На суспільних засадах до нас прибула вкрай досвідчена медсестра-волонтер Галя Козаченко "Малібу" (яка згодом прийшла до нас вже на контракт). Тож ми разом з Галиною цілком справлялись...
До речі, цікава річ. З серпня по жовтень 2016 року, коли я, можно сказати, не "вилазив" з лінії фронту, нерідко працюючи "на виїзді" взагалі без напарника, найбільш безпечним для мене місцем були як раз наші позиції на лінії фронту... Майже кожну ніч ворог обстрілював позиції 28-ї бригади в Станиці Луганській. Діставалось і самому селищу... Як назло, саме надвечір ставало погано ургентним хворим, яких доволі нерідко "накривали" гіпертонічні кризи та серцеві приступи. І якщо в сторону лікарні я встигав проскочити ще до обстрілів, то зворотній шлях практично кожен раз бував доволі небезпечним...
Після виходу в жовтні 2016 року в пункт постійної дислокації, який знаходиться в восьми сотнях кілометрів від війни, коли медслужба батальону вже почала потроху поповнюватись кваліфікованими спеціалістами і було на кого лишити "пацієнтів", я був змушений звільнитись в запас і 7 квітня 2017 року відбув додому, в Маріуполь. Теж саме трохи згодом зробили і троє моїх земляків, з якими ми колись починали разом свою війну на початку 2015 року.
Чому ми це зробили? Коли ми пішли на війну, підписавши з військом контракти до кінця особливого періоду, кожному з нас було обіцяно, що ми захищатимемо рідне місто. Місто, де живуть наші родини. І спочатку так і було... 129 ОРБ "Маріуполь" створювався саме під добровольців з Маріуполя, повинен був постійно базуватись біля нашого міста і діяти саме з метою фронтового розвідувального забезпечення його оборони, як одного з ключових міст, яке закриває ворогу сухопутний шлях до Криму.
Та потім плани командування змінились, його реорганізували в 131-й ОРБ з базою дуже далеко від фронту. Командування збрехало нам... Тож багато маріупольців перевелись до 18 ОМПБ, який в той час теж боронив Маріуполь і повинен був це робити ще довго. Але потім і цей батальон запустили в загальну "карусель" переїздів вздовж фронту і ротацій... Ті вояки, які не були місцевими, родини яких жили далеко від війни, сприймали це легше за нас... Та для нас, маріупольчан, це стало моральним пеклом.
Кожного дня ми з жахом чекали повідомлень про те, що наше місто обстріляв ворог, чи взагалі розпочав на нього наступ... Що ворог зробить так, як він робив це раніше... Час спливав. День за днем. Так минуло майже два роки. Ми всі чесно виконували свій обов'язок, але ж душею й серцем рвались захищати рідне місто. Тож коли наш батальон вивели з війни надовго, ми стали прохати вище командування про переведення під Маріуполь.
Особисто мене залюбки були готові взяти в 61-ВМГ по моєму основному профілю водія "швидкої". Та командуванням Сухопутних військ мені було відмовлено в переведенні з формулюванням "недоцільно"(!!!)... Хоча і комбат, і командувач ОК "Південь" з розумінням поставились до мого прохання. Тож довелось мені самому вирішити, що "доцільним" буде звільнитись після 26-ти місяців служби і влаштуватись в шпиталь через військомат... Тут мене й "зарубала" ВЛК у військоматі. За непридатністю до військової служби за контрактом...
Тож тепер чекаю, коли Верховна Рада прийме закон про дозвіл таким "калічним", як я, повернутись до війська, проект якого вже зареєстрований...
Займаюсь поки справами в Маріупольській спілці учасників АТО. Боляче, що так все вийшло. Особливо коли вночі чути канонаду зі сходу... Останніми днями доволі сильно вражини "накидують"...
Зараз доволі часто підіймають питання про те, що не всі, хто мають статус УБД, заслуговують на нього. Найрадикальніші закликають лишити цей статус лише тим, хто приймали особисту участь в бою з ворогом... Що там казати, ні разу не скориставшись своїм куцим "калашматом" за його прямим призначенням - нищити ворога, відчуваю себе якимсь неповноцінним вояком... А потім приходять спогади...
Як ми мотались з Командиром ще на "Гангрені", шукаючи в полях наші нові позиції під Донецьком і вискочили в "сіру зону" між Мар'їнкою та Вугледаром... Як ледве не отримали в борта заряд від МОН-50 в одній "хитрій" балці під Ільїнкою, та вчасно помітивши, як в світлі фар "бліконула" розтяжка з "фаготівського" дроту поперек дороги, встигли загальмувати... Як по нашій "Птичці" в травні 2016 року, коли ми вдвох із "Тохою" їхали за хворими на наші позиції біля Малинового, серед білого дня в районі КПВВ Станиця Луганська лупонув чотири рази з чужого боку снайпер з ПТРД і якимось чудом промазав... Як в вересні того ж таки 16-го в тій таки ж Станиці мою "Птичку" "вели" вночі чужинці двома лазерними далекомірами, один з яких "загасили" добрі хлопці на БМП-2 з 28-ї бригади, які тримали блокпоста на переїзді коло повороту на "Нову пошту"... Як "проскакував" ночами з станичної лікарні до медпункту, вичікуючи "вікна" між обстрілами... Як Командира добряче контузило "Градами" ще під Гнутовим і він став інвалідом війни, хоча теж не знищив ні одного ворога... І я задаю собі запитання: "А якби ми з Командиром, чи з "Туристом", чи з "Тохою" загинули від якогось із тих "приколів"? Були б ми гідні того статусу? Чи ні?.."
Ладно. Досить. Пора кінчати з цими спогадами. На все добре...
Один з начмедів ОТУ "Луганськ", який прибув до нас ближче до літа 2016 року з перевіркою, довго не міг усвідомити, що посаду начмеда батальону "поділили" між собою два юриста...
Той начмед був єдиним, який допоміг нам (за що ми йому вдячні).
Він попрохав керівництво ПДМШ ім. Пирогова надати нам свого спеціаліста. Тож ми були щиро вдячні Артуру Савицькому, Владу Філенку та Галині Козаченко, які в різний час були членами екіпажу нашої "Птички" і боролись разом з нами за життя та здоров'я наших бійців на Луганщині...
Невимовно вдячні ми і лікарям передових лікарсько-фельдшерських груп 59-го ВМГ в Станиці Луганській та Щасті, Євгенії "Відьмі", Тані Юрченко та Максу Комаровському. В тому числі й за їх розуміння і поблажливість до наших "медичних" потуг.
На жаль, без втрат не обійшлось... 18 травня 2016 року внаслідок снайперського обстрілу нашого ВОПу в районі с.Малинове отримав наскрізне кульове поранення голови боєць 1МПР Дусь Іван Петрович "Домовий". Загальними зусиллями бійців роти, нашого санінструктора "Казанови" та екіпажу "Дока" 1 батальону 28 бригади поранений був вчасно евакуйований до Станично Луганської ЦРЛ, де за його життя ще більше чотирьох годин боролись лікарі 59-ВМГ... Та мозок воїна був вкрай ушкодженим і внаслідок його набряку "Домовий" помер... Якби демобілізація 5-ї хвилі відбулась вчасно, він 18 травня 2016 року був би вже вдома.
Через три доби, напроти того ВОПа де отримав смертельне поранення "Домовий", ворог втратив трьох своїх вояків загиблими і двох - важкопораненими. Після чого, до самого виходу нашого батальону на ротацію в жовтні 2016 року, ми втрат загиблими більше не мали. Були підриви на "розтяжках". Та всі поранені були вчасно евакуйовані і зараз з ними все гаразд.
Щодо хворих, то з цією роботою ми справились успішно. Хоча попотіти нам довелось добряче. Та з демобілізацією п'ятої хвилі, всі, хто лишились, поступово зібрались на позиціях в районі Малинового. Тож, незважаючи на те, що "Турист", "Тоха" й "Казанова" звільнились, в цілому мені стало значно простіше працювати, бо медпункт перемістився на лінію фронту і всі підрозділи були вже поряд.
На медпункті чергував новенький 50-річний санінструктор, який мав відповідний запис у військовому квитку. Тож він і став офіційно ТВО "начмеда", потихеньку навчаючись сучасній тактичній медицині. На суспільних засадах до нас прибула вкрай досвідчена медсестра-волонтер Галя Козаченко "Малібу" (яка згодом прийшла до нас вже на контракт). Тож ми разом з Галиною цілком справлялись...
До речі, цікава річ. З серпня по жовтень 2016 року, коли я, можно сказати, не "вилазив" з лінії фронту, нерідко працюючи "на виїзді" взагалі без напарника, найбільш безпечним для мене місцем були як раз наші позиції на лінії фронту... Майже кожну ніч ворог обстрілював позиції 28-ї бригади в Станиці Луганській. Діставалось і самому селищу... Як назло, саме надвечір ставало погано ургентним хворим, яких доволі нерідко "накривали" гіпертонічні кризи та серцеві приступи. І якщо в сторону лікарні я встигав проскочити ще до обстрілів, то зворотній шлях практично кожен раз бував доволі небезпечним...
Після виходу в жовтні 2016 року в пункт постійної дислокації, який знаходиться в восьми сотнях кілометрів від війни, коли медслужба батальону вже почала потроху поповнюватись кваліфікованими спеціалістами і було на кого лишити "пацієнтів", я був змушений звільнитись в запас і 7 квітня 2017 року відбув додому, в Маріуполь. Теж саме трохи згодом зробили і троє моїх земляків, з якими ми колись починали разом свою війну на початку 2015 року.
Чому ми це зробили? Коли ми пішли на війну, підписавши з військом контракти до кінця особливого періоду, кожному з нас було обіцяно, що ми захищатимемо рідне місто. Місто, де живуть наші родини. І спочатку так і було... 129 ОРБ "Маріуполь" створювався саме під добровольців з Маріуполя, повинен був постійно базуватись біля нашого міста і діяти саме з метою фронтового розвідувального забезпечення його оборони, як одного з ключових міст, яке закриває ворогу сухопутний шлях до Криму.
Та потім плани командування змінились, його реорганізували в 131-й ОРБ з базою дуже далеко від фронту. Командування збрехало нам... Тож багато маріупольців перевелись до 18 ОМПБ, який в той час теж боронив Маріуполь і повинен був це робити ще довго. Але потім і цей батальон запустили в загальну "карусель" переїздів вздовж фронту і ротацій... Ті вояки, які не були місцевими, родини яких жили далеко від війни, сприймали це легше за нас... Та для нас, маріупольчан, це стало моральним пеклом.
Кожного дня ми з жахом чекали повідомлень про те, що наше місто обстріляв ворог, чи взагалі розпочав на нього наступ... Що ворог зробить так, як він робив це раніше... Час спливав. День за днем. Так минуло майже два роки. Ми всі чесно виконували свій обов'язок, але ж душею й серцем рвались захищати рідне місто. Тож коли наш батальон вивели з війни надовго, ми стали прохати вище командування про переведення під Маріуполь.
Особисто мене залюбки були готові взяти в 61-ВМГ по моєму основному профілю водія "швидкої". Та командуванням Сухопутних військ мені було відмовлено в переведенні з формулюванням "недоцільно"(!!!)... Хоча і комбат, і командувач ОК "Південь" з розумінням поставились до мого прохання. Тож довелось мені самому вирішити, що "доцільним" буде звільнитись після 26-ти місяців служби і влаштуватись в шпиталь через військомат... Тут мене й "зарубала" ВЛК у військоматі. За непридатністю до військової служби за контрактом...
Тож тепер чекаю, коли Верховна Рада прийме закон про дозвіл таким "калічним", як я, повернутись до війська, проект якого вже зареєстрований...
Займаюсь поки справами в Маріупольській спілці учасників АТО. Боляче, що так все вийшло. Особливо коли вночі чути канонаду зі сходу... Останніми днями доволі сильно вражини "накидують"...
Зараз доволі часто підіймають питання про те, що не всі, хто мають статус УБД, заслуговують на нього. Найрадикальніші закликають лишити цей статус лише тим, хто приймали особисту участь в бою з ворогом... Що там казати, ні разу не скориставшись своїм куцим "калашматом" за його прямим призначенням - нищити ворога, відчуваю себе якимсь неповноцінним вояком... А потім приходять спогади...
Як ми мотались з Командиром ще на "Гангрені", шукаючи в полях наші нові позиції під Донецьком і вискочили в "сіру зону" між Мар'їнкою та Вугледаром... Як ледве не отримали в борта заряд від МОН-50 в одній "хитрій" балці під Ільїнкою, та вчасно помітивши, як в світлі фар "бліконула" розтяжка з "фаготівського" дроту поперек дороги, встигли загальмувати... Як по нашій "Птичці" в травні 2016 року, коли ми вдвох із "Тохою" їхали за хворими на наші позиції біля Малинового, серед білого дня в районі КПВВ Станиця Луганська лупонув чотири рази з чужого боку снайпер з ПТРД і якимось чудом промазав... Як в вересні того ж таки 16-го в тій таки ж Станиці мою "Птичку" "вели" вночі чужинці двома лазерними далекомірами, один з яких "загасили" добрі хлопці на БМП-2 з 28-ї бригади, які тримали блокпоста на переїзді коло повороту на "Нову пошту"... Як "проскакував" ночами з станичної лікарні до медпункту, вичікуючи "вікна" між обстрілами... Як Командира добряче контузило "Градами" ще під Гнутовим і він став інвалідом війни, хоча теж не знищив ні одного ворога... І я задаю собі запитання: "А якби ми з Командиром, чи з "Туристом", чи з "Тохою" загинули від якогось із тих "приколів"? Були б ми гідні того статусу? Чи ні?.."
Ладно. Досить. Пора кінчати з цими спогадами. На все добре...
Немає коментарів:
Дописати коментар