Це - іграшкові вояки. Хоча за документами рахуються як справжні.
Оцей вояк справжній. Незалежно від того, чи є ним за документами...
Може бути й так. Добровольці УДА та ДУК ПС за документами не воєнні...
І цей теж справжній...
Пізніше ви зрозуиієте, чому...
Зараз розумію, що коли відбував строкову службу, став лише іграшковим вояком. На відміну від моїх однолітків, які опинились на афганській війні. Такі як я, повертаючись додому з армії, легко вливались в цивільне життя. Ті, хто повернулись з Афганістану, до кінця цивільними так і не стали. Так і лишились афганцями...
Війна... Коли ще служив строкову, жалкував, що не відправили до Афганістану... Тягнуло туди достобіса сильно. Навіть рапорта комбату подавав влітку 1997 року. Дурний... Як і ще декілька хлопців з мого призову. Комбат у вкрай нецензурній формі пояснив, як нам слід використати ті рапорти, написавши на них перед тим резлюцію про то, що відмовляє в задоволенні прохання в зв'язку з достатньою чисельністю контингента радянських військ в ДРА... Наостанок він сказав нам пророчі слова, в які я чомусь зразу і беззаперечно повірив: "Ваша війна, хлопці, вас ще знайде...". Як у воду дивився наш комбат. Мене вона знайшла. На п'ятому десятку років мого мирного життя...
В літературі, в ЗМІ, в офіційних документах зазвичай використовується термін "початок війни". Насправді війна не починається. Вона приходить. Тихенько, спочатку непомітно, як це роблять крадії. І завжди вона приходить під маскою миру. То ж 20 лютого 2014 року, коли Росія почала відкриту окупацію Криму, війна, яка почала входити в Україну зразу після першого Майдану, лише скинула з себе маску миру... Саме так, як крадійка, війна прийшла і в мій рідний Маріуполь та інші міста на сході України. Як це було, досить широко відомо. Кому невідомо, то в посиланні нижче наведено короткий виклад маріупольських подій.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%hD1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%8F%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D1%83_%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96
Пересічна людина прихід війни здатна відчути лише коли та починає свою криваву жатву, коли починається так звана "гаряча фаза" війни... Для мене стійке відчуття, що вона вже прийшла, почалось з першої смерті на Майдані Незалежності, з вбивства 22 січня 2014 року Сергія Нігояна, який став першою жертвою, як кажуть, Революції Гідності. Насправді ж він став першим загиблим в тоді ще таємній війні Росії проти України. Саме тоді, коли загинув Нігоян в моїй голові майнула думка: "Ось воно. Моя війна знайшла мене. Правий був мій комбат."
Далі мені лишалось лише чекати тої самої "гарячої фази" війни, участь в якій для себе я вбачав лише на боці України і неодмінно - зі зброєю в руках. На жаль, до вересня 2015 року, довелось не стільки воювати за Україну, скільки спостерігати за ходом війни. Мав на руках важко хвору маму. Вона страшно страждала від сахарного діабету. Повністю осліпла. Її ногу поступово зжирала гангрена. Та більш за все вона страждала від того, що я вимушений замість того, щоб йти у військо, доглядати за нею...
Надолько Катерина Іванівна. Справжній український патріот і чудовий журналіст. Зазвичай матері проти того, щоб їх сини йшли на війну. Вона ж вважала, що захист Батьківщини - обов'язок кожного українця і для мене виключення не робила. Саме за це я поважаю її більше за все. Царство їй Небесне...
Поки доглядав за мамою, а потім займався похороном та впорядкуванням своїх особистих справ, минули події весни та осені 2014 року. Маріуполь був вже поглинутий війною. І всі його мешканці теж. Хтось зробив вибір на користь ворога. Хтось став на бік України. Більшість, як це завжди буває, лишились байдужими до необхідності такого вибору. Та все одно, війна поглинула всіх. Не всіх в однаковій мірі, але безперечно, що кожного. Та далеко не кожен мешканець Маріуполя це відчував. Поки 24 січня 2015 року ворожі "Гради" не вдарили по Східному мікрорайону...
Саме в цей день моя доля склалась так, що мені треба було приїхати у справах до родичів, які мешкали на Східному. Була субота, вихідний день. Тож вирішив зробити це раніше, щоб потім побайдикувати. Бо вже був в очікуванні припису з військомату на прибуття до своєї військової частини, яка боронила Маріуполь. А поки допомагав нашим військовим в складі самооборони Маріуполя. Тож приїхав на Східний, вийшов з маршрутки, завернув за ріг ринку "Денис", пройшов з пару десятків метрів по доволі вузькому проїзду між ринком і довжелезною дев'ятиповерхівкою і... Все... Почалось зовсім інше життя. Життя на війні...
...Одна справа чути, що десь при обстілах стільки то цивільних загинуло, стільки то поранено. То є суха статистика, яка навряд чи сильно впливає на людське сприйняття війни. Те ж саме можно казати й про телесюжети про обстріли, руйнування та людські жертви. То є лише рухома картинка, яку людина не може співставити з собою особисто, тому й сприймає ту картинку неадекватно. Хочу сказати про те, що ні статистика війни, ні відео з її території, ніяк не змінюють людей. І це, мабуть, добре. Якщо взагалі. І мабуть, погано... Бо точно знаю, що поки все наше суспільство, а не лише мешканці безпосередньо постраждалих від війни українських міст і сіл, вояки, волонтери та їх родичі, безпосередньо не відчує на собі цю війну, воно ніколи буде вражене нею настільки, щоб згуртуватись заради перемогти...
З падінням перших ракет на Східний я став зовсім іншою людиною. Став вояком, ще будучи юридично цивільним. Чому цього не сталось зі мною раніше, 9 травня 2014 року, коли мені довелось пережити побоїще в центрі міста, чи в жовтні, коли якось при доставці питної води на наші позиції коло Гутового, довелось разом з військовими ховатись в укритті від обстрілу "Васильками", не знаю... Були якісь емоції, звісно. Та мабуть не зазнав я ще тоді достатньо сильних вражень... Таких, яких зазнав саме при обстілі Східного...
...Ракети впали попереду й позаду, але доволі далеко. Після перших же вибухів повністю оглух. Дуже боліло у лівому вусі. Як впав, не пам'ятаю. Земля піді мною здригалась... Далі все навкруги сприймалось немов якесь німе кіно.
Попереду, вздовж бордюрів, лежало ще декілька чоловіків. Зразу зрозумів що вони живі. Не знаю чому. Далеко попереду з ринку на проїзд вибігали люди. Один чоловік, в новенькому синьому пуховикові, тільки присів. Подумалось: "Чистюля довбаний. Пуховика йому жалко...". І зразу, десь метрів за п'ятнадцять перед тим чоловіком, вибух... Скрізь мене пройшла вибухова хвиля, а земля піді мною добряче брикнулась. Тож я швидко схилив голову та прикрив її руками і вже нічого не бачив... Саме це невимовне відчуття, як скрізь тебе проходить вибухова хвиля, а також тримтіння землі під тобою, дозволяє на підсвідомому рівні відрізняти вибухи від всього іншого, що на них схоже...
Здавалось, що той обстріл ніколи не перестане. І поки він тривав, моїм найсильнішим бажанням було зовсім не бажання вижити. Ніщо в світі не цікавило мене так сильно, як доля нового синього пуховика, який був одягнений на тому чистюлі. Саме так. Доля власника пуховика мені була абсолютно не цікава. А про своїх родичів я взагалі забув. Немов їх і не було... Та ніяка сила не могла б заставити мене підняти голову догори.
Все скінчується в цьому кращому зі світів... І коли скінчився обстріл, я миттю підбіг до того чоловіка в синьому пуховику. Колись синьому. В минулому житті... "Дурний чоловік... Спортив таку гарну річ" - подумав я. Та й пішов собі, куди очі дивились...
Навкруги все було розтрощено. Було багато пожеж. На землі лежали поламані людські тіла... Земля навкруги була засипана битим склом. Ніколи не бачив раніше стільки битого скла. Я йшов, а воно відворотно хрумкотіло під ногами... Злякався, що поріжу підошви новеньких "мілтековських" берців. Та все обійшлось...
Потім наткнувся на одну жінку, в якої була відірвана нога нижче коліна. Я взнав її. Хоча так і не зрозумів, як міг її взнати. Перед обстрілом вона їхала зі мною в одній маршрутці. Це була, як то кажуть, писана красуня. Смуглява брюнетка. Струнка постать. Шкіра - немов бархатне топлене молоко. Великі сяючі карі очі. Обличчя... Воду пити з такого. Одягнена в шикарне фіолетове кашемірове пальто. На струнких ніжках - шкіряні чобітки такого ж, як і пальто, кольору... Вона знала про свою красу. І знала, що оточуючі в захваті від неї. Та, знаючи про це, вона не дивилась на оточуючих зверхньо. Вона дивилась на них привітно... Про таких кажуть: " ЖІНКА". Саме так. Одними лише великими літерами...
І ось, в якусь мабуть долю секунди, ця ЖІНКА перетворилась... в волаючу, та ні, виючу від болю і жаху істоту. А те, що залишилось від однієї з її струнких ніжок, не визивало в мені нічого, крім відрази... Перше, що вбиває війна, це краса... Це було перше моє враження від війни...
Те створіння, яке лишилось від ЖІНКИ, намагався врятувати медик-волонтер з "Азову" разом зі своїми помічниками... Поклавши їй турнікета на культю та вколовши знеболювальне, хлопці ринулись до наступного пораненого і стали його рятувати. Невідомо звідки коло них з'явилась знімальна група з "Інтеру" і хтось з телевізійників, став тицяти мікрофона прямо в обличчя медику, сильно заважаючи йому працювати. Медик послав кореспондента (по моєму то була жінка, та стверджувати не можу) дуже голосно, на... англійській мові. Потім я взнав, що він був з Голандії і саме тому він був неозброєний... Некомбатант, одним словом... Коресподнент продовжив тицяти йому в обличчям мікрофона, волаючи так голосно, що я почув його скрізь свист у вухах: "Вы американец!!! Признайтесь!!! Вы американец!!!" Так продовжувалось, поки помічники медика не відіпхали волаючого кореспондента вбік. Враховуючи обставини, хлопці поводились вкрай коректно. В той момент, якби мав зброю, я би вбив ту скотину... Оператор знімав все це на камеру...
З того дня я ненавиджу телеканал "Інтер". Бо його працівники вкрай аморальні істоти. Як людей не можу їх сприймати.
Надвечір все це було показано по "Інтеру". Вже наступного дня цей сюжет продублювала російська "Лайф Ньюз", прокоментувавши, що Маріуполь обороняють "Легіон НАТО та укрофашисти"... Подивившись це "кіно", подумав: "Якщо в очах москалів, які дозволяють собі творити такі злодіяння, ми - фашисти, то згоден. Таким фашистом буду." Так в мене з'явилось псевдо "Фашист", за яким мене й досі знають мої побратими...
Після епізоду з "Інтером" мене ніби розтормозило. І далі я вже зміг діяти адекватно...
Потім в складі груп самооборони Маріуполя, в той день і ще два дні потому, ми надавали допомогу постраждалим від обстрілу та шукали в інтересах саперів нерозірвані ракети...
Це єдина світлина, яка є в мене з тих днів. Було якось не до зйомок...
Не повірите, але було в мене й одне позитивне враження від того обстрілу. Був вкрай задоволений тим, що штани мої лишились сухими...
Такими були мої перші сильні враження від війни... Та це були враження ще цивільної людини. Хоча вже й зміненої докорінно війною... Тож в наступних дописах поділюсь своїми вояцькими враженнями від війни...
Немає коментарів:
Дописати коментар