Продовжуючи свою війну вже не заради помсти ворогу, а за життя і здоров'я побратимів в складі медичного пункту 18-го ОМПБ "Одеса", був дуже радий тому, що мені доведеться це робити під проводом найкращого в моєму вояцькому житті Командира, начмеда батальону Павла Боднарюка...
Попередника Павла на цій посаді, солдати позаочі презирливо називали "Тарганом". Було за що...
Лікар на війні сам по собі є величезна цінність. Та ця цінність повністю нівелюється, якщо лікар з байдужістю ставиться до життя і здоров'я бійців... Коли стається так, їм ні на кого розраховувати, окрім самих себе. А це неабияк підриває бойовий дух...
"Тарган" був саме таким, байдужим до своїх пацієнтів лікарем. Просто повним відморозком. Тож весь негатив до воєнних медиків хлопці автоматично перенесли з "Таргана" на мого Командира. Вони просто від самого початку не вірили, що новий начмед буде кращим за попереднього. Тож коли він прийняв від "Таргана" посаду, то відновлювати медичну службу батальону, налагоджувати її роботу, а головне - відновлювати довіру бійців до своїх медиків йому довелось практично з нуля...
На момент нашого з "Варягом" переведення з розвідвзводу до медпункту всередині серпня 2015 року в його складі були лише сам начмед Павло Боднарюк та санітар під псевдо "Тоха". Професійним медиком був лише Командир. "Тоха" був звичайним солдатом, який непогано розумівся на перев'язках, добре готував поїсти та чергував на медпункті, заодно здійснюючи його охорону... Тож наша з "Варягом" поява в лавах батальонних медиків практично потроїла число підлеглих нашого доктора "Хауса" на медпункті. Саме так, "Хауса". Звичне псевдо "Док" Командиру зовсім не пасувало і ми всі разом придумали йому інше... Та це було найпростіше з того, що ми зробили.
Особовий склад батальону потерпав від стоматологічних та загальних захворювань, які ж до того, загострились внаслідок важкого переїзду з під Маріуполя на Донецький напрямок... Людей в батальоні налічувалось на той час більше п'ятиста. Попервах майже всі дивились на нас вовком. Що було цілком зрозумілим... Недобра слава "Таргана" ще накривала нас своєю тінню...
Тільки майже цілодобовою працею, яка втілювалась в безперервних виїздах на позиції, які були розтягнуті на декілька десятків кілометрів по фронту і вглибину, ми помалу стали напрацьовувати свій авторитет... "Хаус" буквально "задовбував" бійців запитанням: "На що скаржитесь?". А від їхніх командирів вимагав не перешкоджати бійцям у їх зверненнях за допомогою. Він панічно боявся втратити хоча б одне життя, яке йому доводилось рятувати. Як і належить справжньому лікарю, він цінував життя вище за все. З часом цей страх передався усім нам. Та це був корисний страх...
До знайомства з Командиром уявити собі не міг, що буду рятувати наших аватарів від різноманітних наслідків отруєння невідомим шмурдяком, так, немов вони були заслуженими воїнами, або "відкачуватиму" старих, які падали, бувало, прямо на наших очах, від інсультів та інфарктів в величезних істеричних чергах біля прифронтових банкоматів, не замислюючись над тим, з якого боку фронту вони прийшли та чи гукали Росію й Путіна на нашу землю...
Командира взагалі не цікавили морально-етичні якості пацієнтів. Він рятував, власне, не людей, а їхні життя. І не тому навіть, що був лікарем. Просто він Бога в душі мав. І якось зовсім непомітно переселив його і в наші душі... Дивно...
Як би там не було, все більше хворих почали отримувати допомогу. А ті, кому було показано, направлялись без затримок у шпиталі. Та багато хто з вкрай патріотично налаштованих бійців намагались приховувати свої болячки, через що доволі таки серйозно погіршували свій стан. Ми "вираховували" і таких, майже силою змушуючи їх лікуватись... Все це купно поступово стало приносити свої плоди. Люди потроху почали нам довіряти...
Другим нашим страхом був страх лишитись без медичного транспорту. Від його наявності напряму залежала наша спроможність робити свою справу якісно. А з транспортом у нас була, м'яко кажучи, повна жопа...
Одна з двох наших "швидких" була знищена прямим попаданням ракети з "Граду" ще під Маріуполем. Та ж, що лишилась, була... Ми її "Гангреною" назвали... Ця радянського випуску "буханка", народжена в 1991 році на сконі СРСР, хотіла вмерти ще на гражданці. Та хтось мобілізував її і відправив вмирати на війну. Що вона й намагалась зробити протягом майже року... Командир, клянучи все на світі, стоїчно протистояв цьому її цілком зрозумілому бажанню, водночас шукав їй якусь, більш життєздатну, заміну... Звісно ж, надсилав він вимоги про забезпечення нас санітарним транспортом і до вищого командування. Та марно... Командування зберігало горде мовчання.
Згодом ми стали шукати заміну "Гангрені" разом. Серед волонтерів, звісно ж... А поки справи в цьому напряму йшли "як мокре горить"... Доходило до смішного...
"Гангрена", раз ми вже хотіли від неї неможливого, поводила себе як доволі вибаглива "діваха". Щоб мати змогу їздити на ній вдень, треба було покопирсатись під нею зранку... Тож кожного дня, о пів на шосту ранку, мені доводилось регулювати зчеплення, підтягувати ослаблі напередодні болти і таке інше... І ось в один з таких ранків, якраз коли я "крутив" зчеплення, матюгаючись на чому світ стоїть, мені зателефонувала моя жінка... На неї напав приступ любові...
- Привіт коханий. Чим займаєшся?
- Ї#усь...
- ....З ким?!!
- З "Гангреною"...
- Що за блядь там з тобою?!! І взагалі... Як ти смієш таке мені казати?!! Якась Гангрена... Кошмар!!!
- Ти не зрозуміла, кохана. Гангрена - то псевдо моєї автівки. Назвали так, бо задовбала ламатись. Тож лежу під нею і кручу гайки. Ї#бусь, одним словом...
Жінка полегшено видихає...
- Ну ти мене наляка-а-а-в... Попереджати ж треба... Щоб більше так не робив...
- Добре, кохана моя. Винен. Виправлюсь...
- Ладно вже, милий. Я те бе кохаю...
- Я теж. Цьом-цьом...
Все ж таки "Гангрена" не підвела. До кінця виконала свій обов'язок... Ми везли на ній разом з Командиром важко пораненого бійця з під Ільїнки в Курахівську лікарню, молячи Бога лиш про те, щоб мотор не закипів... Чоловік був у шоковому стані, плавно скочуючись до коми... Тож якби зупинились, втратили б життя. Без варіантів. Разом з повагою до себе. Температура води невблаганно повзла до 90 градусів при вімкненому опаленні. За бортом було біля 30 жари... Ситуація... Коли ми підлетіли під приймальне відділення, коло якого нас вже чекали люди з каталкою, на приладі було 95 градусів... Встигли... Того дня я вперше в житті поцілував нашу автівку...
Командир рвонув в лікарню слідом за каталкою з пораненим, який згодом хоч і став інвалідом, та лишився жити. Його оперували три з половиною години. Командир не відходив від операційної. А ми з "Варягом", сидячи на лаві коло вистигаючої "Гангрени", мовчки смалили цигарки... Одну за одною...
До того випадку ми вже перевезли десятки хворих. Були серед них і доволі важкі. Та всі ті рази Командир був лікарем, я - водієм, а "Варяг" нас охороняв. Лише того дня ми вперше відчули те, що кожного разу відчував наш Командир, рятуючи чиєсь життя. В той день ми зрозуміли, що стали командою і що в нас все вийде... І медиками ми себе також відчули... Хоча й не мали ніякої медичної освіти. Я був юрист та водій, "Варяг" - майстер по збірці меблів... Чи можливо собі взагалі уявити в мирному житті, що пацієтна може лікувати юрист чи мебляр? Та на війні ще й не такі чудасії трапляються... Зрозуміло, що не від гарного життя.
Коли ми повернулись на базу, комбат вперше сказав нам всім, всьому нашому екіпажу: "Молодці"... Ми сприйняли це як державну нагороду.
А вже трохи згодом Командиру усміхнулась удача... Чернівецькі волонтери з організації "Буковина - українському війську" знайшли для нас в Європі доволі притомного "Фольксагена Т4", та переробили його в санітарний транспортер. Тож вже наприкінці вересня 2015 року ми мали величезне щастя... Завдяки цьому воістину царському дарунку волонтерів ми приблизно в три рази підвищили обсяги зробленого за добу... Це був просто кайф. Та й хворі з пораненими поцінували цю автівку. Бо в ній їм було набагато комфортніше пересуватись з позицій до лікарні, чим це було на "Гангрені"... Тож псевдо нової "швидкої" - "Птичка", виникло якось само по собі. І наша "Птичка" таки, мало не в буквальному сенсі, літала фронтовими шляхами і безшляхів'ям... До речі. Навряд чи німецькі бюргери в курсі, що їх "Транспортери" доволі непогано себе поводять без доріг...
Не знаю, щоб ми робили, якби "Гангрена" вмерла раніше, чим ми отримали б свою "Птичку"...
Від однієї думки про можливі наслідки мене починало лихоманити.
Саме через епопею з нашим транспортом я дійшов до розуміння того факту, що наше військо - важко хворий організм. І війна лише загострила всі його хвороби.
Ще з радянських часів мені вкрай неприємно було чути фразу: "Всі радянські люди, як один...". Як один - засуджували. Як один - схвалювали. Як один - обирали. Не маючи насправді ніякого вибору...
Всі вільні люди - різні. Тільки раби - однакові. Тож і у вільній країні не повинні бути всі - як один... За одним виключенням. Коли на вільну країну нападає ворог, вільні люди повинні згуртуватись, щоб відбити напад. Щоб перемогти. І в першу чергу це стосується війська...
Вільні люди, які першими стали на захист України від російської навали, об'єднавшись в добробати, були може й не найкращими професіоналами. Та вони були - як один.
У війську приклад єднання, спрямованого саме на перемогу над ворогом, повинне було подавати всім підлеглим вище командування на чолі з Верховним Головнокомандувачем. Він же, як Президент країни, повинен був подати такий приклад народу України. Цього не сталось.
В житті заради перемоги над ворогом об'єднались добровольці. У війську це єднання на фронті демонстрували вояки, їх безпосередні командири та деякі з комбатів. Всім іншим перемога була по цимбалах. Що стосується тилу, то там заради перемоги єдналось ще менше людей. Хоч на гражданці, хоч в тому ж таки військовому тилу...
Тож першою і головною хворобою нашого війська на цій війні - була і залишається відсутність в ньому єдності заради перемоги...
Тим ціннішою на війні була єдність між собою всіх, хто мали за мету перемогу над агресором. Хай щоб там не було...
Якщо вже держава і народ в цілому не бажали перемоги, то це, звісно, нас не радувало. Але це зовсім не було приводом для нашої відмови від досягнення своєї мети... Як казали в древності латиняни: "Через терні - до зірок"...
Не давала того, що потрібно держава? Не бажала? Не встигала? Не час був в тому розбиратись. Справа повинна бути зроблена, Тож шукали самі. І знаходили... Так було не лише в нашому підрозділі. Так було у всьому війську.
Певен у тому, що якби вояки не витрачали на забезпечення, своє і війська, власних коштів, якби волонтери й капелани не робили того ж самого, залучаючи заради допомоги війську кошти простих людей, якби не величезний внесок в цю війну своїми героїзмом, потом і кров'ю добровольчих формувань... Інакше кажучи, якби не спрацювала Українська Народна Армія - армія єдності, яка сама по собі неофіційно сформувалась в складі Збройних Сил з вимушеної згоди командування (бо не могло ж воно на всю країну вголос заборонити своїм воякам та патріотам допомагати війську), Україна потерпіла б поразку ще в перші дні війни...
А так ще нічогенько трималась, рідна...
Наш батальон ніколи не був відомим широкому загалу. Йому не прийшлось приймати участь в таких епохальних подіях як звільнення Маріуполя, Іловайська трагедія, Дебальцевська битва, оборона ДАПу чи Авдіївської промзони. Літні міські бої 2015 року у Мар'їнці теж оминули нас стороною. Та починаючи з вересня 2014 року і по жовтень 2016 року, з короткою перервою на злагодження наприкінці 2015 року в Ширлані, ми виконували завдання в зоні АТО, як польова частина. І за цей час обороняли Маріуполь, прикривали Курахове і тримали першу лінію в районі Станиці Луганської.
За увесь цей час ні одна ворожа ДРГ не змогла проникнути за лінію, яку ми утримували, та ні разу ми не відійшли з займаних позицій... І зараз батальон знову вийшов на передову і з честю виконує бойові завдання на лінії фронту. Як завжди - в полях...
Треба зазначити, що нам доволі таки щастило щодо втрат загиблими і пораненими (тьфу-тьфу-тьфу, щоб не наврочити). Хоча я би не сказав, що по наших підрозділах ворог стріляв менше, чим по наших "сусідах" зліва-справа... Тож в чому тут секрет?
В першу чергу, наші хлопці ніколи не втрачали пильності і ніколи не лізли на рожон. Можливо, це буде звучати непатріотично, але в позиційній війні не варто розкривати свої вогневі точки заради знищення противника, який "підставляється" з необачності, або якраз заради того, щоб розкрити нашу схему вогню.
В другу чергу, наші хлопці ніколи не втрачали можливості жорстоко помститись за своїх загиблих. Мстились так, що у ворога надовго відпадало бажання стріляти в наш бік.
В третю чергу, ні один з наших поранених не стік кров'ю і не вмер від больового шоку. Бо кожному пораненому негайно надавалась перша домедична допомога безпосередньо його побратимами, після чого в найкоротші терміни вони опинялись в руках госпітальних лікарів. І в цьому є заслуга мого Командира і ротних санінструктрів, як штатних, так і позаштатних... Хлопці були навчені і морально готові допомагати пораненим.
Разом з тим, згадуючи своє медичне буття на війні, в першу чергу випливає в пам'яті та обставина, що ми не мали ні одного дня, щоби нам вдалось перепочити... Виїзди... Кожен божий день виїзди. На позиції. На зайняття, на огляди, за хворими. На евакуації хворих, поранених, загиблих до лікарень і госпіталів. На медичну розвідку. На свої наради і навчання в бригадну медроту. На наради в сектор. Знов на позиції. Вже з перевіряючими... Мастило в двигуні міняли один-два рази на місяць. Виходило по 8-16 тисяч кілометрів за місяць. І не по автобанах, а по автоу#банах і манівцях. Нерідко - з перевантаженнями. "Птичка" витримала все...
Та основне навантаження приходилось на хворих. "Завдяки" військоматам нерідко на війну попадали солдати, яким і на гражданці було би важко знайти роботу із-за їх хвороб...
Гіпертоніки і гіпотоніки, проблемні по кардіології та нефрології, по шлунково-кишковому тракту, по підшлунковій залозі та виразкових хворобах шлунку, гастритчики... Все це нерідко "букетами". До цих нещасних додавались сезонні хворі та ті, хто не витримували нелюдських побутових умов.
Та до 8 листопада 2015 року ми не втратили ні одного бійця внаслідок хвороб. Але в той день сталась біда...
Горезвісно відомий всьому нашому війську полігон Полігон Широкий Лан. Ми потрапили туди наприкінці жовтня. Голий степ, багнюка по вуха, дощі, холодний вітер, діряві палатки, які нам дали лише на четверту добу після прибуття на ротацію. До того ми всі ночували в автівках і автобусах...
Наш "Варяг" не доїхав до полігону. Дезертирував. Він був єдиним годівником своєї матері, хворої на цукровий діабет. Коли вона стала вмирати, його повинні були демобілізувати, та із-за бюрократичної тяганини цього не зробили. Тож чудовий у всіх відношеннях вояк не витримав і пішов "у біга". На мій погляд, його зрозумів навіть комбат. Не кажучи вже про нас, його побратимів. Але ж після зникнення "Варяга" з тих, хто хоть щось тямили в медицині, за винятком Командира, звісно ж, лишився тільки я та ротні санінструктори...
Неподалік були бригадна медична рота та медпункт полігону. В Миколаєві - гарнізонний військово-морський шпиталь... Було де проконсультувати хворих, було куди їх шпиталізувати. Тож Командир ризикнув вирватись на тиждень у відпустку, лишивши замість себе одного з ротних санінструкторів по псевдо "Малиш"...
Внаслідок нелюдських побутових умов на полігоні, люди стали хворіти масово. Аватари ж до того, розслабились після війни, та почали літрами жлуктити неякісний шмурдяк, який діставали в сумнозвісній Ульянівці (армійська назва - Ульянівський котел)... Ми з "Малишом" тільки те й робили, що возили хворих до шпиталю, не забуваючи ще й про амбулаторних хворих, яким по правді кажучи, було місце в госпітальному стаціонарі. Та всі наші намагання покласти їх в шпиталь, були марними. Після коротких консультацій лікарі шпиталю усіх їх відправляли назад на полігон зі словами, що місць немає, а наші побутові проблеми їх не хвилюють.
Чому було дивуватись, коли ще в перший наш приїзд в Миколаїв, я особисто чув розмову двох військових лікарів про те, що їм було би непогано відпочити на вихідних в Криму... Основну увагу в Миколаївському шпиталі приділяли солдатам-строковикам та цивільним (на платній основі). Атовці цікавили тих тилових крис в останню чергу... Та ми знову й знову намагались хоть когось із хлопців покласти на лікування в людські умови.
27 жовтня 2015 року серед хворих опинився і один боєць, який за всіма зовнішніми ознаками захворів на бронхіт. Та нас з "Малишом" насторожив його кашель, дуже схожий на серцевий. Тож ми повезли його разом з іншими хворими до Миколаївського шпиталю... Здається, то була друга чи третя наша поїздка, до цього найгіршого зі шпиталів, з якими ми стикались на війні...
Терапевт, нашвидку оглянувши бійця, винесла вердикт "бронхіт" і стала виписувати йому якісь пігулки. Ми попросили цю доволі вже пожилу жінку не поспішати, та призначити хлопцю кардіограму і рентген грудної клітини. І нарвались у відповідь на повчання про те, що ми нічого не тямим, а вона досвідчена... Сходили до начмеда шпиталю і почули у відповідь ті самі слова... Вчергове ми повертались на полігон ні з чим. Зла не хватало.
Той хлопець став нас заспокоювати. Казав, що їде у відпустку, що вдома підлікується... Ми сказали йому, щоб перевірив серце. На тому й порішили... Полігонний ад продовжувався...
В ніч з 7 на 8 листопада, мене розбудив командир роти вогневої підтримки "Ватсон". Був переляканий. Сказав, що в одного з його аватарів, який напередодні добряче отримав по голові від мешканців Ульянівки, пішла горлом кров. То ж ми разом з "Ватсоном" швидко завантажили хворого до автівки та рвонули в Миколаїв...
На диво, в шпиталі нас прийняли доволі доброзичливо. Черговий лікар зразу ж виставив діагноз "хронічний алкоголізм" та видав направлення на шпиталізацію хворого до наркодиспансера... Там, помилувавшись на ліхтарі під очима хворого, сказали що приймуть його за умови дозволу на це від невропатолога з лікарні швидкої допомоги.
В тій лікарні відбувся невеличкий "цирк". Черговий невропатолог, розкішна смаглява брюнетка, яка виглядала як Шехеризада з "Тисячі і однієї ночі", співчутливо (!!!) подивившись на нашого засмальцьованого, розмальованого в "ліхтарика", та заслиненого "пацієнта", проникливим грудним голосом спитала: "І де ж ти так нажлуктився,.. дитино?"
Той, намагаючись "обольстітельно" посміхатись красуні, промурчав: "Осьо, ето... Жизнь... Ги...".
Далі був ренген кісток черепа... Роздивляючись знімок, лікар сказала клієнту: "Бачись, чудо моє ненаглядне, в тебе на знімку мізків нема"... Той, з жахом глянувши на знімок, і дійсно не побачивши на ньому своїх мізків, вмить протверезився... І став прохати ротного застрелити його, бо не зможе жити більше, знаючи, що в нього більше немає мізків...
Та загалом, лікуватись в наркології тому аватару було дозволено... За тим клопотом минула ніч. Вранці з відпустки повинен був повернутись мій Командир, то ми поїхали його зустріти. Потім, вже з Командиром, повернулись на полігон... До вечора ніщо не віщувало біди. Тільки в "Птички" посеред дня зламалось зчеплення... І я весь день шукав через волонтерів запчастини та СТО, де б можно було швидко зробити ремонт. А ввечері "рвонуло"...
В 18.05 до палатки увірвався командир 2-ї роти Андрій Сербін "Серб" і закричав, що його боєць лежить на землі коло своєї палатки і задихається... Ми з Командиром миттю опинились коло хворого. Це був той самий боєць, якого я возив до шпиталю 27-го жовтня. Він лежав на землі і майже не дихав. В його руці був затиснутий препарат для астматиків "Сальбутамол". Командир моментально зорієнтувався. Крикнувши ротному, щоб підганяв свою "Фронтеру", він став робити йому штучне дихання. А коли ми завантажили хворого в джипа до ротного, викликав по "103" на медпункт полігону кардіореанімацію з Миколаєва...
Поки Командир реанімував хворого на задньому сидінні джипа, я показував "Сербові" дорогу... 8,5 кілометрів до медпункту ми промчали за п'ять хвилин. Там нас вже чекали полігонні лікарі і реанімаційна палата... Примчала і кардіореанімація... Та все було марно... В 19.10 чудового 26-річного хлопця, ще бездітного і нежонатого, не стало...
Півроку під обстрілами на Павлопільській дамбі. Усіма калібрами. І хоть би що... А в тилу - хлопець задихнувся, як нам здавалось, на рівному місті. І ми нічого не змогли зробити. І ніхто не зміг... Ми були в розпачі. Побратими померлого дивились на нас вовком... Один тільки "Серб", який бачив своїми очима, що було зроблено все можливе і неможливе, стримував своїх бійців від грубості на нашу адресу... Та нам від того було не легше... Ми чекали результатів розтину, морально готуючись до знання того, в чому ми помилились...
Вже 9 листопада вранці, чекаючи з Командиром коло моргу свого вироку, ми нарешті взнали правду... Наш боєць помер від раку. Величезна пухлина, яка росла навколо серця і проростала в нього, пустила метастази в легені, печінку, нирки, взагалі у все, куди змогла дотягнутись... Коли ми взали це, Командир сказав одне тільки слово: "Врятовані"...
Це були найдивніші відчуття в моєму житті. Все і зразу. Радість від того, що боєць помер не з нашої провини, гіркота від того, що він все ж таки помер, ненависть до тих, хто відправили хлопця на війну і до тієї "професіоналки", яка не побажала перевірити наші з "Малишом" підозри щодо стану серця померлого, і до начмеда шпиталю, який теж послав нас куди подалі з нашими підозрами...
Та було ще одне... Ще задовго до війни я звик і до смерті, і до того, що можу загинути в любий момент. Робота така була... Але смерть цього хлопчини відкрила мій особистий цвинтар. Як у справжніх лікарів. Саме після неї як фронтового медика мене вже ніщо не могло вразити...
Саме після цієї смерті налякані миколаївські "ескулапи" з військового шпиталю "гостинно" відчинили двері своєї забігалйлівки перед нашими вояками. Та ми відмовились від їх послуг. Набагато краще нас приймали в лікарні швидкої допомоги...
А потім ми знову поїхали на війну. Вже з новим досвідом...
Попередника Павла на цій посаді, солдати позаочі презирливо називали "Тарганом". Було за що...
Лікар на війні сам по собі є величезна цінність. Та ця цінність повністю нівелюється, якщо лікар з байдужістю ставиться до життя і здоров'я бійців... Коли стається так, їм ні на кого розраховувати, окрім самих себе. А це неабияк підриває бойовий дух...
"Тарган" був саме таким, байдужим до своїх пацієнтів лікарем. Просто повним відморозком. Тож весь негатив до воєнних медиків хлопці автоматично перенесли з "Таргана" на мого Командира. Вони просто від самого початку не вірили, що новий начмед буде кращим за попереднього. Тож коли він прийняв від "Таргана" посаду, то відновлювати медичну службу батальону, налагоджувати її роботу, а головне - відновлювати довіру бійців до своїх медиків йому довелось практично з нуля...
На момент нашого з "Варягом" переведення з розвідвзводу до медпункту всередині серпня 2015 року в його складі були лише сам начмед Павло Боднарюк та санітар під псевдо "Тоха". Професійним медиком був лише Командир. "Тоха" був звичайним солдатом, який непогано розумівся на перев'язках, добре готував поїсти та чергував на медпункті, заодно здійснюючи його охорону... Тож наша з "Варягом" поява в лавах батальонних медиків практично потроїла число підлеглих нашого доктора "Хауса" на медпункті. Саме так, "Хауса". Звичне псевдо "Док" Командиру зовсім не пасувало і ми всі разом придумали йому інше... Та це було найпростіше з того, що ми зробили.
Особовий склад батальону потерпав від стоматологічних та загальних захворювань, які ж до того, загострились внаслідок важкого переїзду з під Маріуполя на Донецький напрямок... Людей в батальоні налічувалось на той час більше п'ятиста. Попервах майже всі дивились на нас вовком. Що було цілком зрозумілим... Недобра слава "Таргана" ще накривала нас своєю тінню...
Тільки майже цілодобовою працею, яка втілювалась в безперервних виїздах на позиції, які були розтягнуті на декілька десятків кілометрів по фронту і вглибину, ми помалу стали напрацьовувати свій авторитет... "Хаус" буквально "задовбував" бійців запитанням: "На що скаржитесь?". А від їхніх командирів вимагав не перешкоджати бійцям у їх зверненнях за допомогою. Він панічно боявся втратити хоча б одне життя, яке йому доводилось рятувати. Як і належить справжньому лікарю, він цінував життя вище за все. З часом цей страх передався усім нам. Та це був корисний страх...
До знайомства з Командиром уявити собі не міг, що буду рятувати наших аватарів від різноманітних наслідків отруєння невідомим шмурдяком, так, немов вони були заслуженими воїнами, або "відкачуватиму" старих, які падали, бувало, прямо на наших очах, від інсультів та інфарктів в величезних істеричних чергах біля прифронтових банкоматів, не замислюючись над тим, з якого боку фронту вони прийшли та чи гукали Росію й Путіна на нашу землю...
Командира взагалі не цікавили морально-етичні якості пацієнтів. Він рятував, власне, не людей, а їхні життя. І не тому навіть, що був лікарем. Просто він Бога в душі мав. І якось зовсім непомітно переселив його і в наші душі... Дивно...
Як би там не було, все більше хворих почали отримувати допомогу. А ті, кому було показано, направлялись без затримок у шпиталі. Та багато хто з вкрай патріотично налаштованих бійців намагались приховувати свої болячки, через що доволі таки серйозно погіршували свій стан. Ми "вираховували" і таких, майже силою змушуючи їх лікуватись... Все це купно поступово стало приносити свої плоди. Люди потроху почали нам довіряти...
Другим нашим страхом був страх лишитись без медичного транспорту. Від його наявності напряму залежала наша спроможність робити свою справу якісно. А з транспортом у нас була, м'яко кажучи, повна жопа...
Згодом ми стали шукати заміну "Гангрені" разом. Серед волонтерів, звісно ж... А поки справи в цьому напряму йшли "як мокре горить"... Доходило до смішного...
"Гангрена", раз ми вже хотіли від неї неможливого, поводила себе як доволі вибаглива "діваха". Щоб мати змогу їздити на ній вдень, треба було покопирсатись під нею зранку... Тож кожного дня, о пів на шосту ранку, мені доводилось регулювати зчеплення, підтягувати ослаблі напередодні болти і таке інше... І ось в один з таких ранків, якраз коли я "крутив" зчеплення, матюгаючись на чому світ стоїть, мені зателефонувала моя жінка... На неї напав приступ любові...
- Привіт коханий. Чим займаєшся?
- Ї#усь...
- ....З ким?!!
- З "Гангреною"...
- Що за блядь там з тобою?!! І взагалі... Як ти смієш таке мені казати?!! Якась Гангрена... Кошмар!!!
- Ти не зрозуміла, кохана. Гангрена - то псевдо моєї автівки. Назвали так, бо задовбала ламатись. Тож лежу під нею і кручу гайки. Ї#бусь, одним словом...
Жінка полегшено видихає...
- Ну ти мене наляка-а-а-в... Попереджати ж треба... Щоб більше так не робив...
- Добре, кохана моя. Винен. Виправлюсь...
- Ладно вже, милий. Я те бе кохаю...
- Я теж. Цьом-цьом...
Все ж таки "Гангрена" не підвела. До кінця виконала свій обов'язок... Ми везли на ній разом з Командиром важко пораненого бійця з під Ільїнки в Курахівську лікарню, молячи Бога лиш про те, щоб мотор не закипів... Чоловік був у шоковому стані, плавно скочуючись до коми... Тож якби зупинились, втратили б життя. Без варіантів. Разом з повагою до себе. Температура води невблаганно повзла до 90 градусів при вімкненому опаленні. За бортом було біля 30 жари... Ситуація... Коли ми підлетіли під приймальне відділення, коло якого нас вже чекали люди з каталкою, на приладі було 95 градусів... Встигли... Того дня я вперше в житті поцілував нашу автівку...
Командир рвонув в лікарню слідом за каталкою з пораненим, який згодом хоч і став інвалідом, та лишився жити. Його оперували три з половиною години. Командир не відходив від операційної. А ми з "Варягом", сидячи на лаві коло вистигаючої "Гангрени", мовчки смалили цигарки... Одну за одною...
До того випадку ми вже перевезли десятки хворих. Були серед них і доволі важкі. Та всі ті рази Командир був лікарем, я - водієм, а "Варяг" нас охороняв. Лише того дня ми вперше відчули те, що кожного разу відчував наш Командир, рятуючи чиєсь життя. В той день ми зрозуміли, що стали командою і що в нас все вийде... І медиками ми себе також відчули... Хоча й не мали ніякої медичної освіти. Я був юрист та водій, "Варяг" - майстер по збірці меблів... Чи можливо собі взагалі уявити в мирному житті, що пацієтна може лікувати юрист чи мебляр? Та на війні ще й не такі чудасії трапляються... Зрозуміло, що не від гарного життя.Коли ми повернулись на базу, комбат вперше сказав нам всім, всьому нашому екіпажу: "Молодці"... Ми сприйняли це як державну нагороду.
А вже трохи згодом Командиру усміхнулась удача... Чернівецькі волонтери з організації "Буковина - українському війську" знайшли для нас в Європі доволі притомного "Фольксагена Т4", та переробили його в санітарний транспортер. Тож вже наприкінці вересня 2015 року ми мали величезне щастя... Завдяки цьому воістину царському дарунку волонтерів ми приблизно в три рази підвищили обсяги зробленого за добу... Це був просто кайф. Та й хворі з пораненими поцінували цю автівку. Бо в ній їм було набагато комфортніше пересуватись з позицій до лікарні, чим це було на "Гангрені"... Тож псевдо нової "швидкої" - "Птичка", виникло якось само по собі. І наша "Птичка" таки, мало не в буквальному сенсі, літала фронтовими шляхами і безшляхів'ям... До речі. Навряд чи німецькі бюргери в курсі, що їх "Транспортери" доволі непогано себе поводять без доріг...
Не знаю, щоб ми робили, якби "Гангрена" вмерла раніше, чим ми отримали б свою "Птичку"...
Від однієї думки про можливі наслідки мене починало лихоманити.
Саме через епопею з нашим транспортом я дійшов до розуміння того факту, що наше військо - важко хворий організм. І війна лише загострила всі його хвороби.
Ще з радянських часів мені вкрай неприємно було чути фразу: "Всі радянські люди, як один...". Як один - засуджували. Як один - схвалювали. Як один - обирали. Не маючи насправді ніякого вибору...
Всі вільні люди - різні. Тільки раби - однакові. Тож і у вільній країні не повинні бути всі - як один... За одним виключенням. Коли на вільну країну нападає ворог, вільні люди повинні згуртуватись, щоб відбити напад. Щоб перемогти. І в першу чергу це стосується війська...
Вільні люди, які першими стали на захист України від російської навали, об'єднавшись в добробати, були може й не найкращими професіоналами. Та вони були - як один.
У війську приклад єднання, спрямованого саме на перемогу над ворогом, повинне було подавати всім підлеглим вище командування на чолі з Верховним Головнокомандувачем. Він же, як Президент країни, повинен був подати такий приклад народу України. Цього не сталось.
В житті заради перемоги над ворогом об'єднались добровольці. У війську це єднання на фронті демонстрували вояки, їх безпосередні командири та деякі з комбатів. Всім іншим перемога була по цимбалах. Що стосується тилу, то там заради перемоги єдналось ще менше людей. Хоч на гражданці, хоч в тому ж таки військовому тилу...
Тож першою і головною хворобою нашого війська на цій війні - була і залишається відсутність в ньому єдності заради перемоги...
Тим ціннішою на війні була єдність між собою всіх, хто мали за мету перемогу над агресором. Хай щоб там не було...
Якщо вже держава і народ в цілому не бажали перемоги, то це, звісно, нас не радувало. Але це зовсім не було приводом для нашої відмови від досягнення своєї мети... Як казали в древності латиняни: "Через терні - до зірок"...
Не давала того, що потрібно держава? Не бажала? Не встигала? Не час був в тому розбиратись. Справа повинна бути зроблена, Тож шукали самі. І знаходили... Так було не лише в нашому підрозділі. Так було у всьому війську.
Певен у тому, що якби вояки не витрачали на забезпечення, своє і війська, власних коштів, якби волонтери й капелани не робили того ж самого, залучаючи заради допомоги війську кошти простих людей, якби не величезний внесок в цю війну своїми героїзмом, потом і кров'ю добровольчих формувань... Інакше кажучи, якби не спрацювала Українська Народна Армія - армія єдності, яка сама по собі неофіційно сформувалась в складі Збройних Сил з вимушеної згоди командування (бо не могло ж воно на всю країну вголос заборонити своїм воякам та патріотам допомагати війську), Україна потерпіла б поразку ще в перші дні війни...
А так ще нічогенько трималась, рідна...
Наш батальон ніколи не був відомим широкому загалу. Йому не прийшлось приймати участь в таких епохальних подіях як звільнення Маріуполя, Іловайська трагедія, Дебальцевська битва, оборона ДАПу чи Авдіївської промзони. Літні міські бої 2015 року у Мар'їнці теж оминули нас стороною. Та починаючи з вересня 2014 року і по жовтень 2016 року, з короткою перервою на злагодження наприкінці 2015 року в Ширлані, ми виконували завдання в зоні АТО, як польова частина. І за цей час обороняли Маріуполь, прикривали Курахове і тримали першу лінію в районі Станиці Луганської.
За увесь цей час ні одна ворожа ДРГ не змогла проникнути за лінію, яку ми утримували, та ні разу ми не відійшли з займаних позицій... І зараз батальон знову вийшов на передову і з честю виконує бойові завдання на лінії фронту. Як завжди - в полях...
Треба зазначити, що нам доволі таки щастило щодо втрат загиблими і пораненими (тьфу-тьфу-тьфу, щоб не наврочити). Хоча я би не сказав, що по наших підрозділах ворог стріляв менше, чим по наших "сусідах" зліва-справа... Тож в чому тут секрет?
В першу чергу, наші хлопці ніколи не втрачали пильності і ніколи не лізли на рожон. Можливо, це буде звучати непатріотично, але в позиційній війні не варто розкривати свої вогневі точки заради знищення противника, який "підставляється" з необачності, або якраз заради того, щоб розкрити нашу схему вогню.
В другу чергу, наші хлопці ніколи не втрачали можливості жорстоко помститись за своїх загиблих. Мстились так, що у ворога надовго відпадало бажання стріляти в наш бік.
В третю чергу, ні один з наших поранених не стік кров'ю і не вмер від больового шоку. Бо кожному пораненому негайно надавалась перша домедична допомога безпосередньо його побратимами, після чого в найкоротші терміни вони опинялись в руках госпітальних лікарів. І в цьому є заслуга мого Командира і ротних санінструктрів, як штатних, так і позаштатних... Хлопці були навчені і морально готові допомагати пораненим.
Разом з тим, згадуючи своє медичне буття на війні, в першу чергу випливає в пам'яті та обставина, що ми не мали ні одного дня, щоби нам вдалось перепочити... Виїзди... Кожен божий день виїзди. На позиції. На зайняття, на огляди, за хворими. На евакуації хворих, поранених, загиблих до лікарень і госпіталів. На медичну розвідку. На свої наради і навчання в бригадну медроту. На наради в сектор. Знов на позиції. Вже з перевіряючими... Мастило в двигуні міняли один-два рази на місяць. Виходило по 8-16 тисяч кілометрів за місяць. І не по автобанах, а по автоу#банах і манівцях. Нерідко - з перевантаженнями. "Птичка" витримала все...
Та основне навантаження приходилось на хворих. "Завдяки" військоматам нерідко на війну попадали солдати, яким і на гражданці було би важко знайти роботу із-за їх хвороб...
Гіпертоніки і гіпотоніки, проблемні по кардіології та нефрології, по шлунково-кишковому тракту, по підшлунковій залозі та виразкових хворобах шлунку, гастритчики... Все це нерідко "букетами". До цих нещасних додавались сезонні хворі та ті, хто не витримували нелюдських побутових умов.
Та до 8 листопада 2015 року ми не втратили ні одного бійця внаслідок хвороб. Але в той день сталась біда...
Горезвісно відомий всьому нашому війську полігон Полігон Широкий Лан. Ми потрапили туди наприкінці жовтня. Голий степ, багнюка по вуха, дощі, холодний вітер, діряві палатки, які нам дали лише на четверту добу після прибуття на ротацію. До того ми всі ночували в автівках і автобусах...
Наш "Варяг" не доїхав до полігону. Дезертирував. Він був єдиним годівником своєї матері, хворої на цукровий діабет. Коли вона стала вмирати, його повинні були демобілізувати, та із-за бюрократичної тяганини цього не зробили. Тож чудовий у всіх відношеннях вояк не витримав і пішов "у біга". На мій погляд, його зрозумів навіть комбат. Не кажучи вже про нас, його побратимів. Але ж після зникнення "Варяга" з тих, хто хоть щось тямили в медицині, за винятком Командира, звісно ж, лишився тільки я та ротні санінструктори...
Неподалік були бригадна медична рота та медпункт полігону. В Миколаєві - гарнізонний військово-морський шпиталь... Було де проконсультувати хворих, було куди їх шпиталізувати. Тож Командир ризикнув вирватись на тиждень у відпустку, лишивши замість себе одного з ротних санінструкторів по псевдо "Малиш"...
Внаслідок нелюдських побутових умов на полігоні, люди стали хворіти масово. Аватари ж до того, розслабились після війни, та почали літрами жлуктити неякісний шмурдяк, який діставали в сумнозвісній Ульянівці (армійська назва - Ульянівський котел)... Ми з "Малишом" тільки те й робили, що возили хворих до шпиталю, не забуваючи ще й про амбулаторних хворих, яким по правді кажучи, було місце в госпітальному стаціонарі. Та всі наші намагання покласти їх в шпиталь, були марними. Після коротких консультацій лікарі шпиталю усіх їх відправляли назад на полігон зі словами, що місць немає, а наші побутові проблеми їх не хвилюють.Чому було дивуватись, коли ще в перший наш приїзд в Миколаїв, я особисто чув розмову двох військових лікарів про те, що їм було би непогано відпочити на вихідних в Криму... Основну увагу в Миколаївському шпиталі приділяли солдатам-строковикам та цивільним (на платній основі). Атовці цікавили тих тилових крис в останню чергу... Та ми знову й знову намагались хоть когось із хлопців покласти на лікування в людські умови.
27 жовтня 2015 року серед хворих опинився і один боєць, який за всіма зовнішніми ознаками захворів на бронхіт. Та нас з "Малишом" насторожив його кашель, дуже схожий на серцевий. Тож ми повезли його разом з іншими хворими до Миколаївського шпиталю... Здається, то була друга чи третя наша поїздка, до цього найгіршого зі шпиталів, з якими ми стикались на війні...Терапевт, нашвидку оглянувши бійця, винесла вердикт "бронхіт" і стала виписувати йому якісь пігулки. Ми попросили цю доволі вже пожилу жінку не поспішати, та призначити хлопцю кардіограму і рентген грудної клітини. І нарвались у відповідь на повчання про те, що ми нічого не тямим, а вона досвідчена... Сходили до начмеда шпиталю і почули у відповідь ті самі слова... Вчергове ми повертались на полігон ні з чим. Зла не хватало.
Той хлопець став нас заспокоювати. Казав, що їде у відпустку, що вдома підлікується... Ми сказали йому, щоб перевірив серце. На тому й порішили... Полігонний ад продовжувався...В ніч з 7 на 8 листопада, мене розбудив командир роти вогневої підтримки "Ватсон". Був переляканий. Сказав, що в одного з його аватарів, який напередодні добряче отримав по голові від мешканців Ульянівки, пішла горлом кров. То ж ми разом з "Ватсоном" швидко завантажили хворого до автівки та рвонули в Миколаїв...
На диво, в шпиталі нас прийняли доволі доброзичливо. Черговий лікар зразу ж виставив діагноз "хронічний алкоголізм" та видав направлення на шпиталізацію хворого до наркодиспансера... Там, помилувавшись на ліхтарі під очима хворого, сказали що приймуть його за умови дозволу на це від невропатолога з лікарні швидкої допомоги.
В тій лікарні відбувся невеличкий "цирк". Черговий невропатолог, розкішна смаглява брюнетка, яка виглядала як Шехеризада з "Тисячі і однієї ночі", співчутливо (!!!) подивившись на нашого засмальцьованого, розмальованого в "ліхтарика", та заслиненого "пацієнта", проникливим грудним голосом спитала: "І де ж ти так нажлуктився,.. дитино?"
Той, намагаючись "обольстітельно" посміхатись красуні, промурчав: "Осьо, ето... Жизнь... Ги...".
Далі був ренген кісток черепа... Роздивляючись знімок, лікар сказала клієнту: "Бачись, чудо моє ненаглядне, в тебе на знімку мізків нема"... Той, з жахом глянувши на знімок, і дійсно не побачивши на ньому своїх мізків, вмить протверезився... І став прохати ротного застрелити його, бо не зможе жити більше, знаючи, що в нього більше немає мізків...
Та загалом, лікуватись в наркології тому аватару було дозволено... За тим клопотом минула ніч. Вранці з відпустки повинен був повернутись мій Командир, то ми поїхали його зустріти. Потім, вже з Командиром, повернулись на полігон... До вечора ніщо не віщувало біди. Тільки в "Птички" посеред дня зламалось зчеплення... І я весь день шукав через волонтерів запчастини та СТО, де б можно було швидко зробити ремонт. А ввечері "рвонуло"...
В 18.05 до палатки увірвався командир 2-ї роти Андрій Сербін "Серб" і закричав, що його боєць лежить на землі коло своєї палатки і задихається... Ми з Командиром миттю опинились коло хворого. Це був той самий боєць, якого я возив до шпиталю 27-го жовтня. Він лежав на землі і майже не дихав. В його руці був затиснутий препарат для астматиків "Сальбутамол". Командир моментально зорієнтувався. Крикнувши ротному, щоб підганяв свою "Фронтеру", він став робити йому штучне дихання. А коли ми завантажили хворого в джипа до ротного, викликав по "103" на медпункт полігону кардіореанімацію з Миколаєва...
Поки Командир реанімував хворого на задньому сидінні джипа, я показував "Сербові" дорогу... 8,5 кілометрів до медпункту ми промчали за п'ять хвилин. Там нас вже чекали полігонні лікарі і реанімаційна палата... Примчала і кардіореанімація... Та все було марно... В 19.10 чудового 26-річного хлопця, ще бездітного і нежонатого, не стало...
Півроку під обстрілами на Павлопільській дамбі. Усіма калібрами. І хоть би що... А в тилу - хлопець задихнувся, як нам здавалось, на рівному місті. І ми нічого не змогли зробити. І ніхто не зміг... Ми були в розпачі. Побратими померлого дивились на нас вовком... Один тільки "Серб", який бачив своїми очима, що було зроблено все можливе і неможливе, стримував своїх бійців від грубості на нашу адресу... Та нам від того було не легше... Ми чекали результатів розтину, морально готуючись до знання того, в чому ми помилились...
Вже 9 листопада вранці, чекаючи з Командиром коло моргу свого вироку, ми нарешті взнали правду... Наш боєць помер від раку. Величезна пухлина, яка росла навколо серця і проростала в нього, пустила метастази в легені, печінку, нирки, взагалі у все, куди змогла дотягнутись... Коли ми взали це, Командир сказав одне тільки слово: "Врятовані"...
Це були найдивніші відчуття в моєму житті. Все і зразу. Радість від того, що боєць помер не з нашої провини, гіркота від того, що він все ж таки помер, ненависть до тих, хто відправили хлопця на війну і до тієї "професіоналки", яка не побажала перевірити наші з "Малишом" підозри щодо стану серця померлого, і до начмеда шпиталю, який теж послав нас куди подалі з нашими підозрами...
Та було ще одне... Ще задовго до війни я звик і до смерті, і до того, що можу загинути в любий момент. Робота така була... Але смерть цього хлопчини відкрила мій особистий цвинтар. Як у справжніх лікарів. Саме після неї як фронтового медика мене вже ніщо не могло вразити...Саме після цієї смерті налякані миколаївські "ескулапи" з військового шпиталю "гостинно" відчинили двері своєї забігалйлівки перед нашими вояками. Та ми відмовились від їх послуг. Набагато краще нас приймали в лікарні швидкої допомоги...
А потім ми знову поїхали на війну. Вже з новим досвідом...
Немає коментарів:
Дописати коментар