Війна зсередини. Коли лишаєшся без Командира...

В лютому 2016 року Командиру стало зле. Це сталось, коли ми вже знову були на війні, на Луганщині...

Він реально зліг і не міг більше працювати, як раніше. Далась взнаки контузія, отримана ним ще в 2015 році під Гнутовим. В квітні він вже мав на руках висновок ВЛК про свою повну непридатність до проходження військової служби. І тільки в липні 2016 року його було звільнено з війська...

На світлині - ми з Командиром перед його відбуттям у шпиталь на ВЛК...

Після звільнення йому телефонували з різних армійських інстанцій з вимогами доповісти обстановку, подати той чи інший з чисельних поточних звітів, тощо... Командир кожного разу терпляче пояснював, що він звільнений з лав нашого славного війська, що його тепер навіть в партизани не візьмуть, бо отримав інвалідність. Та все то було марною справою... Дзвінки тривали і надалі...

На війні вкрай важливим є володіння обстановкою командирами і військовослужбовцями. Від цього залежить успіх. Це зберігає життя... Оті дзвінки "зверху" Командиру свідчили про вкрай низький рівень володіння обстановкою у наших вищих штабах... Я остаточно втратив всі залишки довіри і до Генштабу, і до Міністерства Оборони... Та лишалась якась надія, що на заміну Командиру надішлють хоча б фельдшера. Марні сподівання. Бригадна медслужба при всьому бажанні начмеда бригади не мала фізичної змоги нам допомогти. Начмеди ОТУ "Луганськ" не мали повноважень розпоряджатись кадрами. Київським структурам, які мали такі права, наші проблеми явно були нецікавими...

Забігаючи наперед, скажу, що фельдшера ми отримали, вже після виходу в ППД, в листопаді 2016 року, а нового начмеда - на початку квітня 2017 року... Отакі от "пиріжки з кошенятами"...

Тож коли в березні 2016 року стало остаточно зрозуміло, що наш Командир більше не зможе бути з нами, внаслідок чого медслужба батальону лишилась без кваліфікованих медиків, ми постали перед вкрай серьозною дилемою. Бути батальонній медслужбі чи не бути?

З одного боку, ми, три водії-санітари і санітар, а в мирному житті, відповідно, два юристи, гіпсокартонник і слюсар залізничного рухомого складу, не мали абсолютно ніякого права працювати в якості кваліфікованих медиків... Та все таки, Командир, поки був з нами, дечому нас навчив. То ж ми доволі успішно підмінили його, коли він вперше ліг на лікування... Про все це знали і комбат, і начмед бригади... 

З іншого боку, якби ми відмовились стати "медиками поневолі", то медслужба батальону, яку створив наш Командир, припинила б своє існування, а наші побратими лишились би взагалі без медичної допомоги... Для нас це було немислимим... Тож ми ризикнули. І не даремно. 

Керівництво і побратими з медслужби 28-ї бригади не лишили нас наодинці з нашими проблемами. Вкрай цінними були для нас консультації лікарів медроти. Оскільки підрозділи нашого батальону були розкидані на великій території між Станицею Луганською, Біловодськом та Сватовим, а підрозділи бригади - теж були недалеко від наших підрозділів, ми й раніше взаємно "страхували" одні одних в питаннях медичної евакуації. Після того, як наш Командир вибув, ця взаємодія стала ще щільнішою.

Один з начмедів ОТУ "Луганськ", який прибув до нас ближче до літа 2016 року з перевіркою, довго не міг усвідомити, що посаду начмеда батальону "поділили" між собою два юриста...

Та це дійсно було так. ТВО начмеда був призначений наказом мобілізований 5-ї хвилі Сергій Саїнчин "Турист", адвокат і кандидат юридичних наук з Одеси. Він відповідав за документацію, всі штабні моменти і домомагав мені в якості санітара. Я займався лікувальною частиною і транспортом. "Тоха" чергував на медпункті і інколи підміняв "Туриста" у виїздах на лінію фронту. "Казанова", який приєднався до нас на Ширлані, непогано розумівся на ліках і добре себе зарекомендував в наданні невідкладної допомоги у "гострих" обставинах, поїхав санінструктором в роту, яка була на лінії зіткнення.

Той начмед був єдиним, який допоміг нам (за що ми йому вдячні).

Він попрохав керівництво ПДМШ ім. Пирогова надати нам свого спеціаліста. Тож ми були щиро вдячні Артуру Савицькому, Владу Філенку та Галині Козаченко, які в різний час були членами екіпажу нашої "Птички" і боролись разом з нами за життя та здоров'я наших бійців на Луганщині...

Невимовно вдячні ми і лікарям передових лікарсько-фельдшерських груп 59-го ВМГ в Станиці Луганській та Щасті, Євгенії "Відьмі", Тані Юрченко та Максу Комаровському. В тому числі й за їх розуміння і поблажливість до наших "медичних" потуг.

На жаль, без втрат не обійшлось... 18 травня 2016 року внаслідок снайперського обстрілу нашого ВОПу в районі с.Малинове отримав наскрізне кульове поранення голови боєць 1МПР Дусь Іван Петрович "Домовий". Загальними зусиллями бійців роти, нашого санінструктора "Казанови" та екіпажу "Дока" 1 батальону 28 бригади поранений був вчасно евакуйований до Станично Луганської ЦРЛ, де за його життя ще більше чотирьох годин боролись лікарі 59-ВМГ... Та мозок воїна був вкрай ушкодженим і внаслідок його набряку "Домовий" помер... Якби демобілізація 5-ї хвилі відбулась вчасно, він 18 травня 2016 року був би вже вдома.

Через три доби, напроти того ВОПа де отримав смертельне поранення "Домовий", ворог втратив  трьох своїх вояків загиблими і двох - важкопораненими. Після чого, до самого виходу нашого батальону на ротацію в жовтні 2016 року, ми втрат загиблими більше не мали. Були підриви на "розтяжках". Та всі поранені були вчасно евакуйовані і зараз з ними все гаразд.

Щодо хворих, то з цією роботою ми справились успішно. Хоча попотіти нам довелось добряче. Та з демобілізацією п'ятої хвилі, всі, хто лишились, поступово зібрались на позиціях в районі Малинового. Тож, незважаючи на те, що "Турист", "Тоха" й "Казанова" звільнились, в цілому мені стало значно простіше працювати, бо медпункт перемістився на лінію фронту і всі підрозділи були вже поряд.

На медпункті чергував новенький 50-річний санінструктор, який мав відповідний запис у військовому квитку. Тож він і став офіційно ТВО "начмеда", потихеньку навчаючись сучасній тактичній медицині. На суспільних засадах до нас прибула вкрай досвідчена медсестра-волонтер Галя Козаченко "Малібу" (яка згодом прийшла до нас вже на контракт). Тож ми разом з Галиною цілком справлялись...

До речі, цікава річ. З серпня по жовтень 2016 року, коли я, можно сказати, не "вилазив" з лінії фронту, нерідко працюючи "на виїзді" взагалі без напарника, найбільш безпечним для мене місцем були як раз наші позиції на лінії фронту... Майже кожну ніч ворог обстрілював позиції 28-ї бригади в Станиці Луганській. Діставалось і самому селищу... Як назло, саме надвечір ставало погано ургентним хворим, яких доволі нерідко "накривали" гіпертонічні кризи та серцеві приступи. І якщо в сторону лікарні я встигав проскочити ще до обстрілів, то зворотній шлях практично кожен раз бував доволі небезпечним...

Після виходу в жовтні 2016 року в пункт постійної дислокації, який знаходиться в восьми сотнях кілометрів від війни, коли медслужба батальону вже почала потроху поповнюватись кваліфікованими спеціалістами і було на кого лишити "пацієнтів", я був змушений звільнитись в запас і 7 квітня 2017 року відбув додому, в Маріуполь. Теж саме трохи згодом зробили і троє моїх земляків, з якими ми колись починали разом свою війну на початку 2015 року.

Чому ми це зробили? Коли ми пішли на війну, підписавши з військом контракти до кінця особливого періоду, кожному з нас було обіцяно, що ми захищатимемо рідне місто. Місто, де живуть наші родини. І спочатку так і було... 129 ОРБ "Маріуполь" створювався саме під добровольців з Маріуполя, повинен був постійно базуватись біля нашого міста і діяти саме з метою фронтового розвідувального забезпечення його оборони, як одного з ключових міст, яке закриває ворогу сухопутний шлях до Криму.

Та потім плани командування змінились, його реорганізували в 131-й ОРБ з базою дуже далеко від фронту. Командування збрехало нам... Тож багато маріупольців перевелись до 18 ОМПБ, який в той час теж боронив Маріуполь і повинен був це робити ще довго. Але потім і цей батальон запустили в загальну "карусель" переїздів вздовж фронту і ротацій... Ті вояки, які не були місцевими, родини яких жили далеко від війни, сприймали це легше за нас... Та для нас, маріупольчан, це стало моральним пеклом.

Кожного дня ми з жахом чекали повідомлень про те, що наше місто обстріляв ворог, чи взагалі розпочав на нього наступ... Що ворог зробить так, як він робив це раніше... Час спливав. День за днем. Так минуло майже два роки. Ми всі чесно виконували свій обов'язок, але ж душею й серцем рвались захищати рідне місто. Тож коли наш батальон вивели з війни надовго, ми стали прохати вище командування про переведення під Маріуполь.

Особисто мене залюбки були готові взяти в 61-ВМГ по моєму основному профілю водія "швидкої". Та командуванням Сухопутних військ мені було відмовлено в переведенні з формулюванням "недоцільно"(!!!)... Хоча і комбат, і командувач ОК "Південь" з розумінням поставились до мого прохання. Тож довелось мені самому вирішити, що "доцільним" буде звільнитись після 26-ти місяців служби і влаштуватись в шпиталь через військомат... Тут мене й "зарубала" ВЛК у військоматі. За непридатністю до військової служби за контрактом...

Тож тепер чекаю, коли Верховна Рада прийме закон про дозвіл таким "калічним", як я, повернутись до війська, проект якого вже зареєстрований...

Займаюсь поки справами в Маріупольській спілці учасників АТО. Боляче, що так все вийшло. Особливо коли вночі чути канонаду зі сходу... Останніми днями доволі сильно вражини "накидують"...

Зараз доволі часто підіймають питання про те, що не всі, хто мають статус УБД, заслуговують на нього. Найрадикальніші закликають лишити цей статус лише тим, хто приймали особисту участь в бою з ворогом... Що там казати, ні разу не скориставшись своїм куцим "калашматом" за його прямим призначенням - нищити ворога, відчуваю себе якимсь неповноцінним вояком... А потім приходять спогади...

Як ми мотались з Командиром ще на "Гангрені", шукаючи в полях наші нові позиції під Донецьком і вискочили в "сіру зону" між Мар'їнкою та Вугледаром... Як ледве не отримали в борта заряд від МОН-50 в одній "хитрій" балці під Ільїнкою, та вчасно помітивши, як в світлі фар "бліконула" розтяжка з "фаготівського" дроту поперек дороги, встигли загальмувати... Як по нашій "Птичці" в травні 2016 року, коли ми вдвох із "Тохою" їхали за хворими на наші позиції біля Малинового, серед білого дня в районі КПВВ Станиця Луганська лупонув чотири рази з чужого боку снайпер з ПТРД і якимось чудом промазав... Як в вересні того ж таки 16-го в тій таки ж Станиці мою "Птичку" "вели" вночі чужинці двома лазерними далекомірами, один з яких "загасили" добрі хлопці на БМП-2 з 28-ї бригади, які тримали блокпоста на переїзді коло повороту на "Нову пошту"... Як "проскакував" ночами з станичної лікарні до медпункту, вичікуючи "вікна" між обстрілами... Як Командира добряче контузило "Градами" ще під Гнутовим і він став інвалідом війни, хоча теж не знищив ні одного ворога... І я задаю собі запитання: "А якби ми з Командиром, чи з "Туристом", чи з "Тохою" загинули від якогось із тих "приколів"? Були б ми гідні того статусу? Чи ні?.."

Ладно. Досить. Пора кінчати з цими спогадами. На все добре...

Війна зсередини. Враження учасника-2

Продовжуючи свою війну вже не заради помсти ворогу, а за життя і здоров'я побратимів в складі медичного пункту 18-го ОМПБ "Одеса", був дуже радий тому, що мені доведеться це робити під проводом найкращого в моєму вояцькому житті Командира, начмеда батальону Павла Боднарюка... 

Попередника Павла на цій посаді, солдати позаочі презирливо називали "Тарганом". Було за що...

Лікар на війні сам по собі є величезна цінність. Та ця цінність повністю нівелюється, якщо лікар з байдужістю ставиться до життя і здоров'я бійців... Коли стається так, їм ні на кого розраховувати, окрім самих себе. А це неабияк підриває бойовий дух...

"Тарган" був саме таким, байдужим до своїх пацієнтів лікарем. Просто повним відморозком. Тож весь негатив до воєнних медиків хлопці автоматично перенесли з "Таргана" на мого Командира. Вони просто від самого початку не вірили, що новий начмед буде кращим за попереднього. Тож коли він прийняв від "Таргана" посаду, то відновлювати медичну службу батальону, налагоджувати її роботу, а головне - відновлювати довіру бійців до своїх медиків йому довелось практично з нуля...

На момент нашого з "Варягом" переведення з розвідвзводу до медпункту всередині серпня 2015 року в його складі були лише сам начмед Павло Боднарюк та санітар під псевдо "Тоха". Професійним медиком був лише Командир. "Тоха" був звичайним солдатом, який непогано розумівся на перев'язках, добре готував поїсти та чергував на медпункті, заодно здійснюючи його охорону... Тож наша з "Варягом" поява в лавах батальонних медиків практично потроїла число підлеглих нашого доктора "Хауса" на медпункті. Саме так, "Хауса". Звичне псевдо "Док" Командиру зовсім не пасувало і ми всі разом придумали йому інше... Та це було найпростіше з того, що ми зробили.  

Особовий склад батальону потерпав від стоматологічних та загальних захворювань, які ж до того, загострились внаслідок важкого переїзду з під Маріуполя на Донецький напрямок... Людей в батальоні налічувалось на той час більше п'ятиста. Попервах майже всі дивились на нас вовком. Що було цілком зрозумілим... Недобра слава "Таргана" ще накривала нас своєю тінню...

Тільки майже цілодобовою працею, яка втілювалась в безперервних виїздах на позиції, які були розтягнуті на декілька десятків кілометрів по фронту і вглибину, ми помалу стали напрацьовувати свій авторитет... "Хаус" буквально "задовбував" бійців запитанням: "На що скаржитесь?". А від їхніх командирів вимагав не перешкоджати бійцям у їх зверненнях за допомогою. Він панічно боявся втратити хоча б одне життя, яке йому доводилось рятувати. Як і належить справжньому лікарю, він цінував життя вище за все. З часом цей страх передався усім нам. Та це був корисний страх...

До знайомства з Командиром уявити собі не міг, що буду рятувати наших аватарів від різноманітних наслідків отруєння невідомим шмурдяком, так, немов вони були заслуженими воїнами, або "відкачуватиму" старих, які падали, бувало, прямо на наших очах, від інсультів та інфарктів в величезних істеричних чергах біля прифронтових банкоматів, не замислюючись над тим, з якого боку фронту вони прийшли та чи гукали Росію й Путіна на нашу землю...

Командира взагалі не цікавили морально-етичні якості пацієнтів. Він рятував, власне, не людей, а їхні життя. І не тому навіть, що був лікарем. Просто він Бога в душі мав. І якось зовсім непомітно переселив його і в наші душі... Дивно...

Як би там не було, все більше хворих почали отримувати допомогу. А ті, кому було показано, направлялись без затримок у шпиталі. Та багато хто з вкрай патріотично налаштованих бійців намагались приховувати свої болячки, через що доволі таки серйозно погіршували свій стан. Ми "вираховували" і таких, майже силою змушуючи їх лікуватись... Все це купно поступово стало приносити свої плоди. Люди потроху почали нам довіряти...

Другим нашим страхом був страх лишитись без медичного транспорту. Від його наявності напряму залежала наша спроможність робити свою справу якісно. А з транспортом у нас була, м'яко кажучи, повна жопа...

Одна з двох наших "швидких" була знищена прямим попаданням ракети з "Граду" ще під Маріуполем. Та ж, що лишилась, була... Ми її "Гангреною" назвали... Ця радянського випуску "буханка", народжена в 1991 році на сконі СРСР, хотіла вмерти ще на гражданці. Та хтось мобілізував її і відправив вмирати на війну. Що вона й намагалась зробити протягом майже року... Командир, клянучи все на світі, стоїчно протистояв цьому її цілком зрозумілому бажанню, водночас шукав їй якусь, більш життєздатну, заміну... Звісно ж, надсилав він вимоги про забезпечення нас санітарним транспортом і до вищого командування. Та  марно... Командування зберігало горде мовчання.

Згодом ми стали шукати заміну "Гангрені" разом. Серед волонтерів, звісно ж... А поки справи в цьому напряму йшли "як мокре горить"... Доходило до смішного...

"Гангрена", раз ми вже хотіли від неї неможливого, поводила себе як доволі вибаглива "діваха". Щоб мати змогу їздити на ній вдень, треба було покопирсатись під нею зранку... Тож кожного дня, о пів на шосту ранку, мені доводилось регулювати зчеплення, підтягувати ослаблі напередодні болти і таке інше... І ось в один з таких ранків, якраз коли я "крутив" зчеплення, матюгаючись на чому світ стоїть, мені зателефонувала моя жінка... На неї напав приступ любові...
- Привіт коханий. Чим займаєшся?
- Ї#усь...
- ....З ким?!!
- З "Гангреною"...
- Що за блядь там з тобою?!! І взагалі... Як ти смієш таке мені казати?!! Якась Гангрена... Кошмар!!!
- Ти не зрозуміла, кохана. Гангрена - то псевдо моєї автівки. Назвали так, бо задовбала ламатись. Тож лежу під нею і кручу гайки. Ї#бусь, одним словом...
Жінка полегшено видихає...
- Ну ти мене наляка-а-а-в... Попереджати ж треба... Щоб більше так не робив...
- Добре, кохана моя. Винен. Виправлюсь...
- Ладно вже, милий. Я те бе кохаю...
- Я теж. Цьом-цьом...

Все ж таки "Гангрена" не підвела. До кінця виконала свій обов'язок... Ми везли на ній разом з Командиром важко пораненого бійця з під Ільїнки в Курахівську лікарню, молячи Бога лиш про те, щоб мотор не закипів... Чоловік був у шоковому стані, плавно скочуючись до коми... Тож якби зупинились, втратили б життя. Без варіантів. Разом з повагою до себе. Температура води невблаганно повзла до 90 градусів при вімкненому опаленні. За бортом було біля 30 жари... Ситуація... Коли ми підлетіли під приймальне відділення, коло якого нас вже чекали люди з каталкою, на приладі було 95 градусів... Встигли... Того дня я вперше в житті поцілував нашу автівку... 

Командир рвонув в лікарню слідом за каталкою з пораненим, який згодом хоч і став інвалідом, та лишився жити. Його оперували три з половиною години. Командир не відходив від операційної. А ми з "Варягом", сидячи на лаві коло вистигаючої "Гангрени", мовчки смалили цигарки... Одну за одною...

До того випадку ми вже перевезли десятки хворих. Були серед них і доволі важкі. Та всі ті рази Командир був лікарем, я - водієм, а "Варяг" нас охороняв. Лише того дня ми вперше відчули те, що кожного разу відчував наш Командир, рятуючи чиєсь життя. В той день ми зрозуміли, що стали командою і що в нас все вийде... І медиками ми себе також відчули... Хоча й не мали ніякої медичної освіти. Я був юрист та водій, "Варяг" - майстер по збірці меблів... Чи можливо собі взагалі уявити в мирному житті, що пацієтна може лікувати юрист чи мебляр? Та на війні ще й не такі чудасії трапляються... Зрозуміло, що не від гарного життя.

Коли ми повернулись на базу, комбат вперше сказав нам всім, всьому нашому екіпажу: "Молодці"... Ми сприйняли це як державну нагороду.

А вже трохи згодом Командиру усміхнулась удача... Чернівецькі волонтери з організації "Буковина - українському війську" знайшли для нас в Європі доволі притомного "Фольксагена Т4", та переробили його в санітарний транспортер. Тож вже наприкінці вересня 2015 року ми мали величезне щастя... Завдяки цьому воістину царському дарунку волонтерів ми приблизно в три рази підвищили обсяги зробленого за добу... Це був просто кайф. Та й хворі з пораненими поцінували цю автівку. Бо в ній їм було набагато комфортніше пересуватись з позицій до лікарні, чим це було на "Гангрені"... Тож псевдо нової "швидкої" - "Птичка", виникло якось само по собі. І наша "Птичка" таки, мало не в буквальному сенсі, літала фронтовими шляхами і безшляхів'ям... До речі. Навряд чи німецькі бюргери в курсі, що їх "Транспортери" доволі непогано себе поводять без доріг...

Не знаю, щоб ми робили, якби "Гангрена" вмерла раніше, чим ми отримали б свою "Птичку"...
Від однієї думки про можливі наслідки мене починало лихоманити.

Саме через епопею з нашим транспортом я дійшов до розуміння того факту, що наше військо - важко хворий організм. І війна лише загострила всі його хвороби.

Ще з радянських часів мені вкрай неприємно було чути фразу: "Всі радянські люди, як один...". Як один - засуджували. Як один - схвалювали. Як один - обирали. Не маючи насправді ніякого вибору...

Всі вільні люди - різні. Тільки раби - однакові. Тож і у вільній країні не повинні бути всі - як один... За одним виключенням. Коли на вільну країну нападає ворог, вільні люди повинні згуртуватись, щоб відбити напад. Щоб перемогти. І в першу чергу це стосується війська...

Вільні люди, які першими стали на захист України від російської навали, об'єднавшись в добробати, були може й не найкращими професіоналами. Та вони були - як один.

У війську приклад єднання, спрямованого саме на перемогу над ворогом, повинне було подавати всім підлеглим вище командування на чолі з Верховним Головнокомандувачем. Він же, як Президент країни, повинен був подати такий приклад народу України. Цього не сталось.

В житті заради перемоги над ворогом об'єднались добровольці. У війську це єднання на фронті демонстрували вояки, їх безпосередні командири та деякі з комбатів. Всім іншим перемога була по цимбалах. Що стосується тилу, то там заради перемоги єдналось ще менше людей. Хоч на гражданці, хоч в тому ж таки військовому тилу...

Тож першою і головною хворобою нашого війська на цій війні - була і залишається відсутність в ньому єдності заради перемоги...

Тим ціннішою на війні була єдність між собою всіх, хто мали за мету перемогу над агресором. Хай щоб там не було...

Якщо вже держава і народ в цілому не бажали перемоги, то це, звісно, нас не радувало. Але це зовсім не було приводом для нашої відмови від досягнення своєї мети... Як казали в древності латиняни: "Через терні - до зірок"...

Не давала того, що потрібно держава? Не бажала? Не встигала? Не час був в тому розбиратись. Справа повинна бути зроблена, Тож шукали самі. І знаходили... Так було не лише в нашому підрозділі. Так було у всьому війську.

Певен у тому, що якби вояки не витрачали на забезпечення, своє і війська, власних коштів, якби волонтери й капелани не робили того ж самого, залучаючи заради допомоги війську кошти простих людей, якби не величезний внесок в цю війну своїми героїзмом, потом і кров'ю добровольчих формувань... Інакше кажучи, якби не спрацювала Українська Народна Армія - армія єдності, яка сама по собі неофіційно сформувалась в складі Збройних Сил з вимушеної згоди командування (бо не могло ж воно на всю країну вголос заборонити своїм воякам та патріотам допомагати війську), Україна потерпіла б поразку ще в перші дні війни...

А так ще нічогенько трималась, рідна...

Наш батальон ніколи не був відомим широкому загалу. Йому не прийшлось приймати участь в таких епохальних подіях як звільнення Маріуполя, Іловайська трагедія, Дебальцевська битва, оборона ДАПу чи Авдіївської промзони. Літні міські бої 2015 року у Мар'їнці теж оминули нас стороною. Та починаючи з вересня 2014 року і по жовтень 2016 року, з короткою перервою на злагодження наприкінці 2015 року в Ширлані, ми виконували завдання в зоні АТО, як польова частина. І за цей час обороняли Маріуполь, прикривали Курахове і тримали першу лінію в районі Станиці Луганської.

За увесь цей час ні одна ворожа ДРГ не змогла проникнути за лінію, яку ми утримували, та ні разу ми не відійшли з займаних позицій... І зараз батальон знову вийшов на передову і з честю виконує бойові завдання на лінії фронту. Як завжди - в полях...

Треба зазначити, що нам доволі таки щастило щодо втрат загиблими і пораненими (тьфу-тьфу-тьфу, щоб не наврочити). Хоча я би не сказав, що по наших підрозділах ворог стріляв менше, чим по наших "сусідах" зліва-справа... Тож в чому тут секрет?

В першу чергу, наші хлопці ніколи не втрачали пильності і ніколи не лізли на рожон. Можливо, це буде звучати непатріотично, але в позиційній війні не варто розкривати свої вогневі точки заради знищення противника, який "підставляється" з необачності, або якраз заради того, щоб розкрити нашу схему вогню.

В другу чергу, наші хлопці ніколи не втрачали можливості жорстоко помститись за своїх загиблих. Мстились так, що у ворога надовго відпадало бажання стріляти в наш бік.

В третю чергу, ні один з наших поранених не стік кров'ю і не вмер від больового шоку. Бо кожному пораненому негайно надавалась перша домедична допомога безпосередньо його побратимами, після чого в найкоротші терміни вони опинялись в руках госпітальних лікарів.  І в цьому є заслуга мого Командира і ротних санінструктрів, як штатних, так і позаштатних... Хлопці були навчені і морально готові допомагати пораненим.

Разом з тим, згадуючи своє медичне буття на війні, в першу чергу випливає в пам'яті та обставина, що ми не мали ні одного дня, щоби нам вдалось перепочити... Виїзди... Кожен божий день виїзди. На позиції. На зайняття, на огляди, за хворими. На евакуації хворих, поранених, загиблих до лікарень і госпіталів. На медичну розвідку. На свої наради і навчання в бригадну медроту. На наради в сектор. Знов на позиції. Вже з перевіряючими... Мастило в двигуні міняли один-два рази на місяць. Виходило по 8-16 тисяч кілометрів за місяць. І не по автобанах, а по автоу#банах і манівцях. Нерідко - з перевантаженнями. "Птичка" витримала все...

Та основне навантаження приходилось на хворих. "Завдяки" військоматам нерідко на війну попадали солдати, яким і на гражданці було би важко знайти роботу із-за їх хвороб...

Гіпертоніки і гіпотоніки, проблемні по кардіології та нефрології, по шлунково-кишковому тракту, по підшлунковій залозі та виразкових хворобах шлунку, гастритчики... Все це нерідко "букетами". До цих нещасних додавались сезонні хворі та ті, хто не витримували нелюдських побутових умов.

Та до 8 листопада 2015 року ми не втратили ні одного бійця внаслідок хвороб. Але в той день сталась біда...

Горезвісно відомий всьому нашому війську полігон Полігон Широкий Лан. Ми потрапили туди наприкінці жовтня. Голий степ, багнюка по вуха, дощі, холодний вітер, діряві палатки, які нам дали лише на четверту добу після прибуття на ротацію. До того ми всі ночували в автівках і автобусах...

Наш "Варяг" не доїхав до полігону. Дезертирував. Він був єдиним годівником своєї матері, хворої на цукровий діабет. Коли вона стала вмирати, його повинні були демобілізувати, та із-за бюрократичної тяганини цього не зробили. Тож чудовий у всіх відношеннях вояк не витримав і пішов "у біга". На мій погляд, його зрозумів навіть комбат. Не кажучи вже про нас, його побратимів. Але ж після зникнення "Варяга" з тих, хто хоть щось тямили в медицині, за винятком Командира, звісно ж, лишився тільки я та ротні санінструктори...

Неподалік були бригадна медична рота та медпункт полігону. В Миколаєві - гарнізонний військово-морський шпиталь... Було де проконсультувати хворих, було куди їх шпиталізувати. Тож Командир ризикнув вирватись на тиждень у відпустку, лишивши замість себе одного з ротних санінструкторів по псевдо "Малиш"...

Внаслідок нелюдських побутових умов на полігоні, люди стали хворіти масово. Аватари ж до того, розслабились після війни, та почали літрами жлуктити неякісний шмурдяк, який діставали в сумнозвісній Ульянівці (армійська назва - Ульянівський котел)... Ми з "Малишом" тільки те й робили, що возили хворих до шпиталю, не забуваючи ще й про амбулаторних хворих, яким по правді кажучи, було місце в госпітальному стаціонарі. Та всі наші намагання покласти їх в шпиталь, були марними. Після коротких консультацій лікарі шпиталю усіх їх відправляли назад на полігон зі словами, що місць немає, а наші побутові проблеми їх не хвилюють.

Чому було дивуватись, коли ще в перший наш приїзд в Миколаїв, я особисто чув розмову двох військових лікарів про те, що їм було би непогано відпочити на вихідних в Криму... Основну увагу в Миколаївському шпиталі приділяли солдатам-строковикам та цивільним (на платній основі). Атовці цікавили тих тилових крис в останню чергу... Та ми знову й знову намагались хоть когось із хлопців покласти на лікування в людські умови. 

27 жовтня 2015 року серед хворих опинився і один боєць, який за всіма зовнішніми ознаками захворів на бронхіт. Та нас з "Малишом" насторожив його кашель, дуже схожий на серцевий. Тож ми повезли його разом з іншими хворими до Миколаївського шпиталю... Здається, то була друга чи третя наша поїздка, до цього найгіршого зі шпиталів, з якими ми стикались на війні...

Терапевт, нашвидку оглянувши бійця, винесла вердикт "бронхіт" і стала виписувати йому якісь пігулки. Ми попросили цю доволі вже пожилу жінку не поспішати, та призначити хлопцю кардіограму і рентген грудної клітини. І нарвались у відповідь на повчання про те, що ми нічого не тямим, а вона досвідчена... Сходили до начмеда шпиталю і почули у відповідь ті самі слова... Вчергове ми повертались на полігон ні з чим. Зла не хватало.

Той хлопець став нас заспокоювати. Казав, що їде у відпустку, що вдома підлікується... Ми сказали йому, щоб перевірив серце. На тому й порішили... Полігонний ад продовжувався...

В ніч з 7 на 8 листопада, мене розбудив командир роти вогневої підтримки "Ватсон". Був переляканий. Сказав, що в одного з його аватарів, який напередодні добряче отримав по голові від мешканців Ульянівки, пішла горлом кров. То ж ми разом з "Ватсоном" швидко завантажили хворого до автівки та рвонули в Миколаїв...

На диво, в шпиталі нас прийняли доволі доброзичливо. Черговий лікар зразу ж виставив діагноз "хронічний алкоголізм" та видав направлення на шпиталізацію хворого до наркодиспансера... Там, помилувавшись на ліхтарі під очима хворого, сказали що приймуть його за умови дозволу на це від невропатолога з лікарні швидкої допомоги.

В тій лікарні відбувся невеличкий "цирк". Черговий невропатолог, розкішна смаглява брюнетка, яка виглядала як Шехеризада з "Тисячі і однієї ночі", співчутливо (!!!) подивившись на нашого засмальцьованого, розмальованого в "ліхтарика", та заслиненого "пацієнта", проникливим грудним голосом спитала: "І де ж ти так нажлуктився,.. дитино?"

Той, намагаючись "обольстітельно" посміхатись красуні, промурчав: "Осьо, ето... Жизнь... Ги...".

Далі був ренген кісток черепа... Роздивляючись знімок, лікар сказала клієнту: "Бачись, чудо моє ненаглядне, в тебе на знімку мізків нема"... Той, з жахом глянувши на знімок, і дійсно не побачивши на ньому своїх мізків, вмить протверезився... І став прохати ротного застрелити його, бо не зможе жити більше, знаючи, що в нього більше немає мізків...

Та загалом, лікуватись в наркології тому аватару було дозволено... За тим клопотом минула ніч. Вранці з відпустки повинен був повернутись мій Командир, то ми поїхали його зустріти. Потім, вже з Командиром, повернулись на полігон... До вечора ніщо не віщувало біди. Тільки в "Птички" посеред дня зламалось зчеплення... І я весь день шукав через волонтерів запчастини та СТО, де б можно було швидко зробити ремонт. А ввечері "рвонуло"...

В 18.05 до палатки увірвався командир 2-ї роти Андрій Сербін "Серб" і закричав, що його боєць лежить на землі коло своєї палатки і задихається... Ми з Командиром миттю опинились коло хворого. Це був той самий боєць, якого я возив до шпиталю 27-го жовтня. Він лежав на землі і майже не дихав. В його руці був затиснутий препарат для астматиків "Сальбутамол". Командир моментально зорієнтувався. Крикнувши ротному, щоб підганяв свою "Фронтеру", він став робити йому штучне дихання. А коли ми завантажили хворого в джипа до ротного,  викликав по "103" на медпункт полігону кардіореанімацію з Миколаєва...

Поки Командир реанімував хворого на задньому сидінні джипа, я показував "Сербові" дорогу... 8,5 кілометрів до медпункту ми промчали за п'ять хвилин. Там нас вже чекали полігонні лікарі і реанімаційна палата... Примчала і кардіореанімація... Та все було марно... В 19.10 чудового 26-річного хлопця, ще бездітного і нежонатого, не стало...

Півроку під обстрілами на Павлопільській дамбі. Усіма калібрами. І хоть би що... А в тилу - хлопець задихнувся, як нам здавалось, на рівному місті. І ми нічого не змогли зробити. І ніхто не зміг... Ми були в розпачі. Побратими померлого дивились на нас вовком... Один тільки "Серб", який бачив своїми очима, що було зроблено все можливе і неможливе, стримував своїх бійців від грубості на нашу адресу... Та нам від того було не легше... Ми чекали результатів розтину, морально готуючись до знання того, в чому ми помилились...

Вже 9 листопада вранці, чекаючи з Командиром коло моргу свого вироку, ми нарешті взнали правду... Наш боєць помер від раку. Величезна пухлина, яка росла навколо серця і проростала в нього, пустила метастази в легені, печінку, нирки, взагалі у все, куди змогла дотягнутись... Коли ми взали це, Командир сказав одне тільки слово: "Врятовані"...

Це були найдивніші відчуття в моєму житті. Все і зразу. Радість від того, що боєць помер не з нашої провини, гіркота від того, що він все ж таки помер, ненависть до тих, хто відправили хлопця на війну і до тієї "професіоналки", яка не побажала перевірити наші з "Малишом" підозри щодо стану серця померлого, і до начмеда шпиталю, який теж послав нас куди подалі з нашими підозрами...

Та було ще одне... Ще задовго до війни я звик і до смерті, і до того, що можу загинути в любий момент. Робота така була... Але смерть цього хлопчини відкрила мій особистий цвинтар. Як у справжніх лікарів. Саме після неї як фронтового медика мене вже ніщо не могло вразити...

Саме після цієї смерті налякані миколаївські "ескулапи" з військового шпиталю "гостинно" відчинили двері своєї забігалйлівки перед нашими вояками. Та ми відмовились від їх послуг. Набагато краще нас приймали в лікарні швидкої допомоги...

А потім ми знову поїхали на війну. Вже з новим досвідом...
   
 

Війна зсередини. Враження учасника.

Війна, яка прийшла з Росії на землю України триває... І продовжує вражати.

Свої перші сильні враження від неї я отримав сповна 24 січня 2015 року при обстрілі Східного мікрорайону Маріуполя...
https://www.blogger.com/blogger.g?blogID=139449424872968575#editor/target=post;postID=8625883270255426612;onPublishedMenu=allposts;onClosedMenu=allposts;postNum=1;src=postname

Далі війна продовжила вражати мене вже після того, як я став військовослужбовцем Збройних Сил України...

Заздалегідь хочу зазначити, що весь попередній життєвий досвід людини, включно з її професійним досвідом, безумовно впливає на ті висновки, які людина робить від тих чи інших подій, які вона сприймає на протязі свого життя... Тож на мої висновки, зроблені на підставі пережитих на війні подій та особистих вражень від них, безпосередньо впливає не лише солдатський досвід, а й доволі багатий досвід юриста й адвоката, отриманий ще задовго до початку війни... Тож розпочну. 

Так вийшло, що в останній декаді лютого 2015 року нам треба було отримати дещо з техніки зі складів зберігання танкової частини в Артемівську (нині - Бахмут)... Коли ми прибули туди, виявилось що саме в цій частині були зосереджені всі наші вояки, які спромоглись вийти... вирватись з під Дебальцевого...

... Першим, що кинулось в очі, була вулична "розливайка" прямо біля воріт частини, кожен зі столиків якої, що були прямо під відкритим небом, був зайнятий нашими вояками, одягненими в різношерстні та вкрай засмальцьовані однострої, які, похмуро дивлячись перед собою, нікого не стидаючись (а чи повинні були!?), мовчки перехиляли стакан за стаканом... Мені зразу стало зрозуміло, що хлопці за столиками біля розливайки... То була не пиятика, то були поминки за загиблими товаришами...

На тлі цього видовища стояв злого та рішучого вигляду військовий, який щось різко вимовляв у мікрофон кореспондента знімальної групи... "Інтера"... Миттю прийшло розуміння, що кореспондент навмисно вибрав ракурс для зйомки таким чином, щоб видати всьому світові ці поминки як "неблаговидный моральный облик" наших вояків... Майнула думка: "Ну нащо ж вони так?! Сволота."...

Ворота частини вартові нам відчинили зразу, не питаючи ніяких паролів чи документів... Вигляд у них був якийсь затурканий... І ось наш білий, розмальований атошним маркуванням, "Пасат", торохкаючи вкрай зношеним дизельком, вповз на територію танкістів...

Те, що я побачив на тій території, надовго лишиться в моїй пам'яті... То була якась вавілонська тиснява... Вздовж проїздів тіснилась сама різнобарвна та різнокаліберна техніка, брудна, закіпчена, майже вся потикана пробоїнами... Коло наспіх встановлених на газонах дірявих поодиноких наметів та польових кухонь, юрмились, скупчившись немов пінгвіни, десятки понурих, змерзлих вояків... Деінде палили вогнища, теж оточені вкрай змореними бійцями... Десь кожен десятий з них мав поранення кінцівок та голови, перев'язані брудними бинтами... Посеред натовпу, без вякої видимої цілі, тинялись купками та поодинці ті, хто ще мали якесь бажання рухатись... Тільки дехто з цих чоловіків мав притомний та цілеспрямований вигляд...

Зразу було зрозуміло, що в цьому не дуже вже й просторому місці, зібрані не повноцінні частини, а тільки їх небагаточисельні залишки... Всього приблизно біля трьох тисяч осіб... Може, трохи більше... Все, що залишилось від нашого дебальцевського угрупування... ЗСУ, Нацгвардія, МВС, добробати... Всі були в цьому місці... Складалось враження, що всі ці вкрай змучені люди зовсім нікому не потрібні...

Напередодні нашого виїзду до Артемівська Юрій Бірюков повідомив по телебаченню, що наші втрати в боях склали 179 вояків загиблими. На початку боїв на дебальцевському плацдармі наше угрупування нараховувало біля 7000 вояків...

Тож не було сенсу лізти в душу цим хлопцям, які тільки но пережили пекло на землі, про щось їх розпитувати...

Нас зустрів замкомандира нашої частини, який вже два тижні приймав в Бахмуті нашу техніку... Ця війна вже була його четвертою війною... То ж він не мав ніякого бажання залишатись в цьому негостинному місці. Заявивши, що краще забиратись звідси подалі, бо є загроза артилерійського обстрілу, він провів нас до наших вантажівок, вже повністю готових до виїзду... Тож вже через якихось двадцять хвилин ми вирушили в зворотній шлях... На душі було важко...

На зворотньому шляху ми звернули увагу на два 10-тонних вантажних ДАФа-рефрижератора білого кольору, які стояли на узбіччі в попутному напрямі, в бік Червоноармійська (нині - Покровськ), біля придорожньої кав'ярні разом з кулеметним пікапом якогось із добробатів ("Азову" чи  "Донбасу"). На їх бортах були великі чорні цифри "200"... Вдивившись уважно в ті вантажівки, за сплющеними скатами задніх коліс та майже прямими ресорами, зразу зрозумів, що вони завантажені вщент тілами чи фрагментами тіл наших вояків... Хвилин через десять назустріч нашій короткій колоні швидко промчали ще дві такі ж самі, тільки пусті, вантажівки. Теж в супроводі кулеметного пікапа... 

Майнула думка: "Ще не всіх вивезли..." На душі стало ще важче... Та з'явилась ще й злість. Треба визнати, що ця злість була спрямована не стільки на ворога, скільки на вище військово-політичне керівництво країни, яке вже вкотре не тільки скоїло цілий ряд кричущих помилок в організації та забезпеченні бойових дій наших військ, а ще й мало наглість брехати прямо у вічі всій країні щодо кривавих наслідків цих помилок, покладаючи всю провину за наші поразки виключно на противника... Наша поразка під Дебальцевим наочно продемонструвала, що з поразок під Савур-Могилою та Іловайськом ні керівництво Генштабу та Міноборони, ні Президент, належних висновків не зробили. Із завзятістю, гідною кращого застосування, вони продовжували, та й досі продовжують вводити в оману народ України, щодо наших втрат на цій війні. І не тільки щодо втрат... Але то вже предмет іншого допису.

Поки ж я завзято продовжував намотувати на колеса декількох закріплених за мною військових вантажівок та бензовозів вже котру тисячу кілометрів фронтових доріг... Саме так. Перші чотири місяці своєї війни я провів на посаді командира відділення колісних машин взводу матеріального забезпечення 129-го ОРБ ЗСУ "Маріуполь", який вже в травні 2015 року був переформований в знаменитий 131-й ОРБ ЗСУ "УНСО"...

https://uk.wikipedia.org/wiki/129-%D0%B9_%D0%BE%D0%BA%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D0%B9_%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%B1%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%B9%D0%BE%D0%BD_(%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0)

 

Коли я йшов до війська, то мав вкрай сильне бажання помститись ворогу за обстріл "Градами" Східного мікрорайону Маріуполя. Та втіленню цього бажання зразу ж стала на заваді моя військова спеціальність, прямо вказана у військовому квитку - "командир автомобільного відділення". 

Кваліфіковані воєнні автомобілісти, та ще й командири відділень, та ще й з місцевих мешканців на початку цієї війни були вкрай дефіцитними, щоб використовувати їх у якості звичайних бійців... Та й кваліфіковані юристи теж були у війську за диковину... То й вибирати мені комбат наказав між цими двома посадами. Оскільки в штабі служити для мене було взагалі неприйнятно, тож я обрав водійський шлях...

Зпочатку нас, воєнних водіїв, було лише четверо. Троє солдатів і один сержант. Ваш покірний слуга. Тож незважаючи на посаду, мені доводилось фактично виконувати ще й обов'язки начальника автослужби, а одному з водіїв - обов'язки заправника і начальника служби ПММ... Веселі були часи... В пам'яті вони відклались мигтінням кілометрових стовпів, вантажними операціями та постійним бажанням хоч один раз поспати хоча б шість годин...

Це цілком зрозуміло. Частина не тільки формувалась. Вона водночас ще й навчалась. Та ще й вела бойові дії силами найбільш боєздатної роти глибинної розвідки, кістяком якої були найбільш досвідчені бійці, які пройшли пекельні бої на Савур-Могилі та в Іловайську в складі інших підрозділів...

Все це потрібно було забезпечити майном, обладнанням, озброєнням, боєкомплектом, технікою... Окрім того, треба було забирати поповнення з четвертої хвилі мобілізації із залізничного вокзалу Бердянська. Бо до Маріуполя потяги не ходили із-за підриву в межах міста ворожою ДРГ важливого залізничного мосту. 

Тож перевезення всього цього, а також людей, і забезпечення тактичних занять та стрільб на полігоні покладались на нас чьотирьох... Сам дивуюсь, як ми ще примудрялись встигати на стрільби та тактичні навчання, які були обов'язковими для всього особового складу батальону... Все ж таки розвідка є розвідка. Тож командування батальону вважало, що хоча б базовими навичками розвідників повинні володіти не тільки розвідники за посадами, але й водії, діловоди, ремонтники, кухарі та медики. На мій погляд, такий підхід був цілком виправданим... Знання та навички карман не тягнуть... 

За цією круговертю думки про помсту ворогові відійшли кудись на задній план. Та вони знов повернулись з приходом поповнення з четвертої хвилі мобілізації. Вважаю, що з ним мені несказано пощастило. Прийшли і водії, й командири відділень, і замкомвзводу, і навіть начальник автослужби. Та найкращим було те, що ні один з новачків не був п'яницею. З їх розумовими здібностями, бажанням працювати, професійними навичками та бойовим духом все теж було вище всяких похвал. Заздалегідь скажу, що наскільки мені відомо, свій обов'язок всі вони виконали з честю і живими повернулись по домівках...

Багато казали й кажуть про те, що серед мобілізованих, особливо 4-6 хвиль, було занадто багато так званих "аватарів"- військових алкоголіків. В корні незгоден з цим твердженням.

Для питущої нації, а такою, на жаль є наша нація, у військо їх потрапило не так вже й багато.  В цілому, не більше 15%... Просто саме ці 15% вояків всіма правдами і неправдами рвались роздобути собі своє зілля. А де його знайдеш, як не в населених пунктах? Тож вони й шукали його в магазинах, по хатах самогонників, тощо, набридаючи та муляючи очі місцевим мешканцям. То ж ніякого дива немає в тому, що в людей складалось враження про наше військо, як про військо алкоголіків... 

Та як би там не було, в армії не буває такого, щоб солдат був не при ділі... Тож кожному аватару, якщо не було можливості звільнити його зі служби, знаходили застосування... Найчастіше вони виконували завдання з "ландшафтного дизайну". Рили капоніри, бліндажі, укріплення. Основне навантаження із заготівлі палива для кухонь і буржуйок теж покладалось на аватарів... І вони, в цілому, справлялись...

Любий, хто пройшов цю війну, не дасть мені збрехати, що коли у аватарів в руках опинялась зброя, це було доволі небезпечно. Чого гріха таїти, дехто з них відкривав вогонь по своїх, дехто скоював самогубства. І найкраще було б, якби вони не попадали у військо... Та чи залежало це від волі тих, хто вже були на війні? Від нашої волі? Ні, не залежало...

За власним досвідом можу стверджувати, що масового характеру ці трагедії з загибеллю вояків від рук вояків-аватарів не набули. Розумію і те, що родичам та близьким вояків, загиблих від рук аватарів, від цього не легше. Можу тільки здогадуватись, скільки родичів загиблих бійців рахують, що вони загинули в бою з ворогом... Та все ж таки не можу погодитись і з заявами головного військового прокурора Матіоса про число небойових втрат нашого війська на цій війні. Статистичне маскування бойових втрат під небойові було значно більш розповсюдженим явищем, ніж зворотній процес... Свої висновки щодо причини цього ганебного явища, викладу в наступних дописах...

Особисто мені ще на початку моєї участі у війні випала "радість" побути разом з інструктором-волонтером зі снайперської справи, який прибув навчати нас із Грузії, під прицілом аватара... У двадцятичотирирічного хлопця "зірвало дах" після оголошення відбою бойової тривоги. Була загроза обстрілу "Градами". Нерви "на взводі" були у всіх. І при кожному була особиста зброя... Коли через двадцять оголосили відбій тривоги і ми з інструктором зайшли в курилку на перекур, то побачили в дальньому кутку сидячого навпочіпки бійця з автоматом. Він глянув на чорнявого інструктора "скляними" очима, навів на нас обох автомата і промовив на адресу інструктора: "Ти вірменин... Ненавиджу їх... Вб'ю тебе зараз..."

Десь із чверть години ми, намагаючись говорити спокійно та аргументовано, доводили тому хлопаку, що ніякий наш інструктор не вірменин, а грузин. Він втягнувся в бесіду, намагаючись довести нам протилежне. Потім він зморився, розслабився, поклав автомата собі на коліна і... заплакав. Все скінчилось... Автомата я в нього забрав, та відвів до кубрика, вклавши спати... Всі розборки були вже вранці... Більше з боку того хлопця ніяких ексцесів не було.

За всі 26 місяців мого перебування у війську це був єдиний випадок, коли мені безпосередньо загрожувала смерть від руки вояка-аватара. І це незважаючи на те, що за родом моєї подальшої служби, мені довелось практично повсякденно мати справу з цією категорією вояків...

Якщо помітили, я принципово називаю аватарів вояками. І я дійсно вважаю їх справжніми вояками, хоча й своєрідним їх різновидом. Чому? Все відносно в цьому кращому зі світів...

В тилу, так би мовити на "мирній" частині України мешкає повно, декілька мільонів, здорових, малопитущих, а то й зовсім непитущих, чоловіків. Біля сотні тисяч з яких навіть служать в нашому війську. Та всі ці чоловіки всіма правдами й неправдами примудрились відкараскатись від безпосередньої участі у війні. Мені неважливо взагалі, з яких мотивів вони не виявили бажання захистити свою Батьківщину від російської навали. Їх мотиви нехай Господь розглядає, коли прийде їх смертна година... Та порівняно з усіма цими міріадами чоловіків, включаючи й іграшкових вояків, які носять військові однострої, присягнули на вірність українському народу, але не бажають стати на його захист, аватари, які нехай погано, чи край погано, та все ж таки виконали свою присягу на війні - дійсно справжні вояки...

То того ж вони вкрай живучі. А іноді бувають ще й доволі смішні. З точки зору чорного армійського юмору, звісно ж... Про один з таких випадків розкажу дещо пізніше. Дуже вже він показовий з точки зору розуміння суті такого явища, як аватаризм...

Та якщо розглядати інші 85% відсотків тих вояків, які боронили Україну в зоні так званої АТО, а насправді, вже ж таки повноцінної війни, яка за своїм накалом доволі легко переплюнула афганську війну, то смію запевнити, що серед мобілізованих переважну більшість складали ті, хто прийшли до військоматів, не чекаючи повісток. Серед цих людей, я не кажу вже про контрактників, був величезний відсоток вояків з вищою освітою та підприємців, які мали величезне бажання не тільки боронити свою країну від ворога, але й змінити на краще, власне, і саме наше військо... І попервах це здавалось нам цілком можливим, поки вищестояще командування не довело нам зворотнього...

Повертаючись до свого бажання мститися ворогу. Доволі скоро після початку своєї служби у війську, я отримав можливість перевестись з тилової посади в 129-му ОРБ на бойову посаду в 18-й окремий мотопіхотний батальон "Одеса", який з кінця вересня 2014 року боронив Маріуполь безпосередньо на лінії фронту... В штат цього батальону було добавлено розвідувальний взвод. До нього я і потрапив 11 червня 2015 року...

"Везло" мені як потопельнику. Взвод тільки но почав формуватись і бойових завдань не отримував. Тож помста ворогу знову відкладалась... Призначили мене спочатку командиром відділення, а потім - головним сержантом взводу... І тут далася взнаки отримана на Східному контузія... Підскочив тиск, почало вже помітно трусити ліву руку... Побачивши це, взводний сказав, що бойові операції мені не світять. Виключно старшинські обов'язки... Зізнатись, я опинився на роздоріжжі...

Та тут у справу втрутився начальник медичної служби-медичного пункту батальону старший лейтенант медичної служби Павло Олександрович Боднарюк. Доброволець п'ятої хвилі мобілізації. Чудова людина і Лікар від Бога. Спеціаліст з невідкладних станів та педіатр Чернівецького інтернату для дітей з особливими потребами... Рятувати всіх підряд, бо життя то є найвища цінність. Це було його основне і життєве, і воєнне правило.  

Виявилось, що він теж був контужений, тільки під Гнутовим. Та мав ще одну проблему. Нічого не тямив у військовій справі. Мав за душею тільки п'ять пострілів з ПМ та один магазин з АКС-74. Про тактику поведінки в бою не мав взагалі ніякого уявлення. Як і про те, що робити, якщо потрапиш в ворожу засідку і якимось чудом зразу не загинеш... Цього для війни було явно замало, враховуючи цінність лікарів для бойових підрозділів першої лінії.

То ж побачивши якось, що маю проблему зі здоров'ям, Павло запропонував піти до нього водієм на "швидку". Бо його водій, бородань "Хотабич", готувався вже йти на дембель... Він хотів, щоб ми разом з "Варягом", ще одним списаним з розвідвзводу по здоров'ю бійцем, який непогано розумівся на медицині, навчали його військовій справі та прикривали його, при необхідності. А він обіцяв нас лікувати "на ходу" та навчати справі медичній... На тому й порішили. Комбат позитивно сприйняв цю ідею. Бо вакансій в медпункті було більше чим в інших підрозділах. Та в першу чергу, він поважав свого начмеда, який душею болів за здоров'я бійців і не вилазив з підрозділів на передовій, маючи на ходу одну тільки "швидку" 1991 року випуску. То була мобілізована десь в "Водоканалі" "таблетка" з покрученою рамою, але ще з доволі "живим" мотором. Зранку гайки крутиш - їздить. Не покрутив - стоїть, зараза. Згодом ми назвали її "Гангреною"...

Тож комбат вирішив. І написавши рапорта на згоду з пониженням в посаді, я став водієм-санітаром батальонного медпункту. Було це 16 серпня 2015 року... Починався новий етап моєї війни. Війна заради помсти ворогові стала для мене війною за життя своїх побратимів...       

Війна зсередини. Перші враження.

 
 Це - іграшкові вояки. Хоча за документами рахуються як справжні.

 
 
Оцей вояк справжній. Незалежно від того, чи є ним за документами...
Може бути й так. Добровольці УДА та ДУК ПС за документами не воєнні...

І цей теж справжній...

Ці теж - справжні...

Пізніше ви зрозуиієте, чому...

Зараз розумію, що коли відбував строкову службу, став лише іграшковим вояком. На відміну від моїх однолітків, які опинились на афганській війні. Такі як я, повертаючись додому з армії,  легко вливались в цивільне життя. Ті, хто повернулись з Афганістану, до кінця цивільними так і не стали. Так і лишились афганцями...  


Війна... Коли ще служив строкову, жалкував, що не відправили до Афганістану... Тягнуло туди достобіса сильно. Навіть рапорта комбату подавав влітку 1997 року. Дурний... Як і ще декілька хлопців з мого призову. Комбат у вкрай нецензурній формі пояснив, як нам слід використати ті рапорти, написавши на них перед тим резлюцію про то, що відмовляє в задоволенні прохання в зв'язку з достатньою чисельністю контингента радянських військ в ДРА... Наостанок він сказав нам пророчі слова, в які я чомусь зразу і беззаперечно повірив: "Ваша війна, хлопці, вас ще знайде...". Як у воду дивився наш комбат. Мене вона знайшла. На п'ятому десятку років мого мирного життя...

В літературі, в ЗМІ, в офіційних документах зазвичай використовується термін "початок війни". Насправді війна не починається. Вона приходить. Тихенько, спочатку непомітно, як це роблять крадії. І завжди вона приходить під маскою миру. То ж 20 лютого 2014 року, коли Росія почала відкриту окупацію Криму, війна, яка почала входити в Україну зразу після першого Майдану, лише скинула з себе маску миру... Саме так, як крадійка, війна прийшла і в мій рідний Маріуполь та інші міста на сході України. Як це було, досить широко відомо. Кому невідомо, то в посиланні нижче наведено короткий виклад маріупольських подій. 
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%hD1%80%D0%BE%D1%82%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%8F%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D1%83_%D0%9C%D0%B0%D1%80%D1%96%D1%83%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%96

Пересічна людина прихід війни здатна відчути лише коли та починає свою криваву жатву, коли починається так звана "гаряча фаза" війни... Для мене стійке відчуття, що вона вже прийшла, почалось з першої смерті на Майдані Незалежності, з вбивства 22 січня 2014 року Сергія Нігояна, який став першою жертвою, як кажуть, Революції Гідності. Насправді ж він став першим загиблим в тоді ще таємній війні Росії проти України. Саме тоді, коли загинув Нігоян в моїй голові майнула думка: "Ось воно. Моя війна знайшла мене. Правий був мій комбат."

Далі мені лишалось лише чекати тої самої "гарячої фази" війни, участь в якій для себе я вбачав лише на боці України і неодмінно - зі зброєю в руках. На жаль, до вересня 2015 року, довелось не стільки воювати за Україну, скільки спостерігати за ходом війни. Мав на руках важко хвору маму. Вона страшно страждала від сахарного діабету. Повністю осліпла. Її ногу поступово зжирала гангрена. Та більш за все вона страждала від того, що я вимушений замість того, щоб йти у військо, доглядати за нею...

Надолько Катерина Іванівна. Справжній український патріот і чудовий журналіст. Зазвичай матері проти того, щоб їх сини йшли на війну. Вона ж вважала, що захист Батьківщини - обов'язок кожного українця і для мене виключення не робила. Саме за це я поважаю її більше за все. Царство їй Небесне...

Поки доглядав за мамою, а потім займався похороном та впорядкуванням своїх особистих справ, минули події весни та осені 2014 року. Маріуполь був вже поглинутий війною. І всі його мешканці теж. Хтось зробив вибір на користь ворога. Хтось став на бік України. Більшість, як це завжди буває, лишились байдужими до необхідності такого вибору. Та все одно, війна поглинула всіх. Не всіх в однаковій мірі, але безперечно, що кожного. Та далеко не кожен мешканець Маріуполя це відчував. Поки 24 січня 2015 року ворожі "Гради" не вдарили по Східному мікрорайону...

Саме в цей день моя доля склалась так, що мені треба було приїхати у справах до родичів, які мешкали на Східному. Була субота, вихідний день. Тож вирішив зробити це раніше, щоб потім побайдикувати. Бо вже був в очікуванні припису з військомату на прибуття до своєї військової частини, яка боронила Маріуполь. А поки допомагав нашим військовим в складі самооборони Маріуполя. Тож приїхав на Східний, вийшов з маршрутки, завернув за ріг ринку "Денис", пройшов з пару десятків метрів по доволі вузькому проїзду між ринком і довжелезною дев'ятиповерхівкою і...  Все... Почалось зовсім інше життя. Життя на війні... 

...Одна справа чути, що десь при обстілах стільки то цивільних загинуло, стільки то поранено. То є суха статистика, яка навряд чи сильно впливає на людське сприйняття війни. Те ж саме можно казати й про телесюжети про обстріли, руйнування та людські жертви. То є лише рухома картинка, яку людина не може співставити з собою особисто, тому й сприймає ту картинку неадекватно. Хочу сказати про те, що ні статистика війни, ні відео з її території, ніяк не змінюють людей. І це, мабуть, добре. Якщо взагалі. І мабуть, погано... Бо точно знаю, що поки все наше суспільство, а не лише мешканці безпосередньо постраждалих від війни українських міст і сіл, вояки, волонтери та їх родичі, безпосередньо не відчує на собі цю війну, воно ніколи буде вражене нею настільки, щоб згуртуватись заради перемогти...

З падінням перших ракет на Східний я став зовсім іншою людиною. Став вояком, ще будучи юридично цивільним. Чому цього не сталось зі мною раніше, 9 травня 2014 року, коли мені довелось пережити побоїще в центрі міста, чи в жовтні, коли якось при доставці питної води на наші позиції коло Гутового, довелось разом з військовими ховатись в укритті від обстрілу "Васильками", не знаю... Були якісь емоції, звісно. Та мабуть не зазнав я ще тоді достатньо сильних вражень... Таких, яких зазнав саме при обстілі Східного...

...Ракети впали попереду й позаду, але доволі далеко. Після перших же вибухів повністю оглух. Дуже боліло у лівому вусі. Як впав, не пам'ятаю. Земля піді мною здригалась... Далі все навкруги сприймалось немов якесь німе кіно.

Попереду, вздовж бордюрів, лежало ще декілька чоловіків. Зразу зрозумів що вони живі. Не знаю чому. Далеко попереду з ринку на проїзд вибігали люди. Один чоловік, в новенькому синьому пуховикові, тільки присів. Подумалось: "Чистюля довбаний. Пуховика йому жалко...". І зразу, десь метрів за п'ятнадцять перед тим чоловіком, вибух... Скрізь мене пройшла вибухова хвиля, а земля піді мною добряче брикнулась. Тож я швидко схилив голову та прикрив її руками і вже нічого не бачив... Саме це невимовне відчуття, як скрізь тебе проходить вибухова хвиля, а також тримтіння землі під тобою, дозволяє на підсвідомому рівні відрізняти вибухи від всього іншого, що на них схоже...

Здавалось, що той обстріл ніколи не перестане. І поки він тривав, моїм найсильнішим бажанням було зовсім не бажання вижити. Ніщо в світі не цікавило мене так сильно, як доля нового синього пуховика, який був одягнений на тому чистюлі. Саме так. Доля власника пуховика мені була абсолютно не цікава. А про своїх родичів я взагалі забув. Немов їх і не було... Та ніяка сила не могла б заставити мене підняти голову догори.

Все скінчується в цьому кращому зі світів... І коли скінчився обстріл, я миттю підбіг до того чоловіка в синьому пуховику. Колись синьому. В минулому житті... "Дурний чоловік... Спортив таку гарну річ" - подумав я. Та й пішов собі, куди очі дивились...

Навкруги все було розтрощено. Було багато пожеж. На землі лежали поламані людські тіла... Земля навкруги була засипана битим склом. Ніколи не бачив раніше стільки битого скла. Я йшов, а воно відворотно хрумкотіло під ногами... Злякався, що поріжу підошви новеньких "мілтековських" берців. Та все обійшлось...

Потім наткнувся на одну жінку, в якої була відірвана нога нижче коліна. Я взнав її. Хоча так і не зрозумів, як міг її взнати. Перед обстрілом вона їхала зі мною в одній маршрутці. Це була, як то кажуть, писана красуня. Смуглява брюнетка. Струнка постать. Шкіра - немов бархатне топлене молоко. Великі сяючі карі очі. Обличчя... Воду пити з такого. Одягнена в шикарне фіолетове кашемірове пальто. На струнких ніжках - шкіряні чобітки такого ж, як і пальто, кольору... Вона знала про свою красу. І знала, що оточуючі в захваті від неї. Та, знаючи про це, вона не дивилась на оточуючих зверхньо. Вона дивилась на них привітно... Про таких кажуть: " ЖІНКА". Саме так. Одними лише великими літерами...

І ось, в якусь мабуть долю секунди, ця ЖІНКА перетворилась... в волаючу, та ні, виючу від болю і жаху істоту. А те, що залишилось від однієї з її струнких ніжок, не визивало в мені нічого, крім відрази... Перше, що вбиває війна, це краса... Це було перше моє враження від війни...

Те створіння, яке лишилось від ЖІНКИ, намагався врятувати медик-волонтер з "Азову" разом зі своїми помічниками... Поклавши їй турнікета на культю та вколовши знеболювальне, хлопці ринулись до наступного пораненого і стали його рятувати. Невідомо звідки коло них з'явилась знімальна група з "Інтеру" і хтось з телевізійників, став тицяти мікрофона прямо в обличчя медику, сильно заважаючи йому працювати. Медик послав кореспондента (по моєму то була жінка, та стверджувати не можу) дуже голосно, на... англійській мові. Потім я взнав, що він був з Голандії і саме тому він був неозброєний... Некомбатант, одним словом... Коресподнент продовжив тицяти йому в обличчям мікрофона, волаючи так голосно, що я почув його скрізь свист у вухах: "Вы американец!!! Признайтесь!!! Вы американец!!!" Так продовжувалось, поки помічники медика не відіпхали волаючого кореспондента вбік. Враховуючи обставини, хлопці поводились вкрай коректно. В той момент, якби мав зброю, я би вбив ту скотину... Оператор знімав все це на камеру...

З того дня я ненавиджу телеканал "Інтер". Бо його працівники вкрай аморальні істоти. Як людей не можу їх сприймати.

Надвечір все це було показано по "Інтеру". Вже наступного дня цей сюжет продублювала російська "Лайф Ньюз", прокоментувавши, що Маріуполь обороняють "Легіон НАТО та укрофашисти"...  Подивившись це "кіно", подумав: "Якщо в очах москалів, які дозволяють собі творити такі злодіяння, ми - фашисти, то згоден. Таким фашистом буду." Так в мене з'явилось псевдо "Фашист", за яким мене й досі знають мої побратими...

Після епізоду з "Інтером" мене ніби розтормозило. І далі я вже зміг діяти адекватно...

Потім в складі груп самооборони Маріуполя, в той день і ще два дні потому, ми надавали допомогу постраждалим від обстрілу та шукали в інтересах саперів нерозірвані ракети...

Це єдина світлина, яка є в мене з тих днів. Було якось не до зйомок...

Не повірите, але було в мене й одне позитивне враження від того обстрілу. Був вкрай задоволений тим, що штани мої лишились сухими...

Такими були мої перші сильні враження від війни... Та це були враження ще цивільної людини. Хоча вже й зміненої докорінно війною... Тож в наступних дописах поділюсь своїми вояцькими враженнями від війни...