"Війна є продовження політики іншими засобами"
Карл Філіп Готліб фон Клаузевіц (нім. Carl Philipp Gottlieb von Clausewitz, 01.06.1780 - † 16.11. 1831, пруський генерал, військовий реформатор та військовий теоретик)
Якщо розглядати збройну агресію Росії проти України, розпочату 20 лютого 2014 року і триваючу дотепер, як продовження її експансивної зовнішньої політики, то її дійсно можна називати війною. Так би мовити, війною "де-факто". Та це аж ніяк не спричинить відносно Росії ніяких негативних юридичних наслідків та пов'язаних з ними матеріальних зобов'язань щодо компенсацій державі Україна та її громадянам збитків, спричинених такою війною.
Бо поки війна Росії проти України "де-факто" не визнана Україною війною "де-юре", всі її негативні наслідки, включаючи матеріальні збитки покладаються не на Росію, а на українську державу. Включаючи і фінансування робіт з відновлення всього, що було зруйновано в зоні бойових дій. Тому що без такого визнання ця війна є не війною, а є лише внутрішньоукраїнським збройним конфліктом, за наслідки якого не може відповідати ніяка інша держава, окрім України.
Це цільком зрозуміло і є, на жаль, правильним. Бо мир - це відсутність війни. А юридично в Україні панує мир. Навіть визнавши Крим анексованим Росією, а його територію - окупованою цією державою, це юридичне дійство Україна скоїла, знаходячись в стані миру з Російською Федерацією. Абсурд? Цілком. Та наразі, цей абсурд став юридично доконаним фактом.
Мої мізки контуженого на цій неіснуючій війні юриста з усіх сил протестують проти такого стану речей та, намагаючись втриматись в рамках осудності, шукають відповідь на наступне питання. Кому це вигідно?
Такий стан речей вигідний Росії. Бо винна в розв'язанні війни вона. А юридично та фактично відповідальність за неї несе Україна. Вже мають місце судові рішення проти неї на користь постраждалих від цієї війни громадян. Також Україною систематично виділяються бюджетні кошти на відбудову зруйнованої нерухомості та інфраструктури в позасудовому порядку. В населених пунктах на лінії фронту (яка зараз називається лінією зіткнення) деякі об'єкти відбудовуються та ремонтуються, а потім знову руйнуються ворожим вогнем вже на регулярній основі.
Це не може бути прийнятним, бо, в першу чергу, породжує у агресора відчуття безкарності та провокує його на подальші агресивні дії проти України.
Окрім цього, невизання війни Росії проти України "де-юре" самою Україною блокує юридичні позови проти Росії щодо захисту прав України та її громадян, порушених внаслідок цієї війни, в міжнародних судових інстанціях та дозволяє українським та іноземним громадянам та компаніям звертатись з такими позовами проти України.
І така практика теж вже існує. Так, 17 липня 2014 року в повітряному просторі України внаслідок бойових дій, невизнаних офіційно воєнними діями, було збито авіалайнер "Малайзійських авіаліній". Загинуло 298 громадян декількох держав, ніяк не замішаних в цій невизнаній офіційно війні, та втрачено цивільне повітряне судно. Розслідування цього злочину проводять Нідерланди. Згідно відомих матеріалів цього розслідування схоже на те, що звинувачення за його скоєння будуть покладені на громадян Росії.
Та незважаючи на цю обставину, згідно всіх норм міжнародного повітряного права, юридична відповідальність за безпеку польотів в повітряному просторі держави, яка знаходиться в стані миру, покладається саме на цю державу, а не на інші держави, юридичні або фізичні особи.
Оскільки Україна на момент збиття "Боїнга-777" МАL MH-17 знаходилась в стані миру, то саме вона є відповідальною за те, що не вжила всіх необхідних заходів щодо безпеки польотів в своєму повітряному просторі в районі проведення АТО, незалежно від контрольованості нею території цього району, щляхом заборони над ним польотів цивільних повітряних суден по всьому діапазону висот.
Інакше кажучи, Україна не зробила того, що доволі часто робить Ізраїль, закриваючи свій повітряний простір під час атак своєї території палестинськими терористами, які використовують для цього щось на кшалт "Град-П".
В результаті, родичами жертв цієї трагедії вже подано проти України чотири позови.
Росія - винна. Відповідати змушена Україна. Це неприйнятно.
Я не кажу вже про те, що юридичне невизнання війни Росії проти України ставить під загрозу юридичного переслідування українських військовослужбовців, як внутрішньодержавного так і поза межами України, про що свідчать преценденти з прикордонником Колмогоровим в Україні та нацгвардійцем Марківим в Італії.
Будучи сам учасником невизнаної війни Росії проти України маю повне право спитати українських можновладців: "За що ви, скотиняки, так поводитесь з нами? За те, що ми, захищаючи Україну, вимушені ще й ваші бізнеси і ваші дупи захищати?! Може ви вважаєте, що саме захист ваших інтересів, а не захист України і є нашим основним обов'язком, а ми самі є вашими найманими працівниками?!"
То нагадаю вам, панове можновладці дещо:
ВІЙСЬКОВА ПРИСЯГА Я, (прізвище, ім'я та по батькові), вступаю на військову службу і урочисто клянусь народу України завжди бути вірним і відданим йому, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, накази командирів, неухильно дотримуватись Конституції і законів України, зберігати державну і військову таємницю. Я клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю ніколи не зрадити народу України.http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1640-12
Натяк зрозумілий?...
Прошу читача вибачити мені мої емоції і продовжу.
Всього цього не можуть не розуміти українські можновладці і політики, в першу чергу ті з них, в межах компетенції яких є визнання війни "де-факто" війною "де-юре" шляхом оголошення воєнного стану в зв'язку з розпочатою 20.02.2014 року Російською Федерацією збройною агресією проти України.
То чому ж вони цього не роблять?
Стримуючи бажання прямо звинуватити їх в державній зраді, спробую знайти відповідь на одне запитання. Можливо існує сукупність обставин, внутрішніх та зовнішніх, які зроблять юридичне визнання війни Росії проти України неможливим тому, що це спричинить Україні ще більшу шкоду, ніж їй спричиняє зараз її невизнання?
Погодьтесь, що на це питання варто знайти відповідь. Тож почну пошук.
Констатую факт. Прагнення миру є невідємною складовою існування людства.
26 жовтня 1945 року на конференції у Сан-Франциско була заснована Організація Об'єднаних Націй - глобальна міжнародна організація. Декларованою метою її діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу. Також
була встановлена міжнародно-правова відповідальність держав і
кримінальна відповідальність осіб за підготовку і розв'язання агресивної
війни.
http://readbookz.com/book/166/5029.html
Завдяки прагненню людства до миру, посиленню якого сприяли вкрай сильні враження від результатів Другої Світової війни, найбільш кривавої та руйнівної в його історії, під егідою ООН та під проводом Ради Безпеки ООН була створена міжнародна система колективної безпеки, а в міжнародній дипломатії стала домінуючою ідея спонукання держав-агресорів до миру.
Все це працює звісно, та не дуже добре. На жаль.
Бо існує прагнення, протилежне прагненню миру. Прагнення війни. І воно теж є невідємною складовою існування людства.
Триває і війна, розпочата Росією проти моєї України...
Очевидно, що колективна система міжнародної безпеки, ключову роль в якій відіграє Рада Безпеки ООН, не спрацьовує так, як це було задумано. Чому ж це так?
Зараз, щоб держава-агресор несла всю повноту відповідальності за розв'язану нею агресивну війну, ця війна повинна відповідати таким юридичним ознакам:
Я би сказав, що війну, яка відповідає всім названим ознакам в їх сукупності, можно назвати "ідеальною війною". І в практичному, і в юридичному сенсі.
Та все ж найважливішою ознакою визнання міжнародною спільнотою держави агресором, та, як наслідок, недвозначною підставою для покладання на неї відповідальності, в тому числі у вигляді репарацій та контрибуцій, є акт оголошення нею війни іншій державі або сукупності держав.
Тож юридична заборона на оголошення та ведення агресивних воєн та виникаюча внаслідок цієї заборони відповідальність мали, за задумом, покінчити якщо не з усіма війнами, то хоча б з війнами між державами. Так так не сталось.
Сталось так, що всі фактично повноцінні, "ідеальні", війни між державами або групами держав перестали оголошуватись офіційно та проводились у форматах громадянських, національно-визвольних, партизанських воєн, миротворчих операцій ООН, міжнародних операцій по спонуканню до миру та антитерористичних операцій (як це і є зараз на Сході України).
З'явилась нова форма війни - терористична війна, яка є війною терористичної організації (організацій) проти держави (групи держав). На агресію терористичних організацій держави реагують, по-перше, визнанням організацій терористичними та початком проти них воєнних дій на знищення. Бо як показала практика, навіть зусиллями спецслужб декількох держав таку організацію ліквідувати неможливо...
До такого виду воєн можно віднести війни держав-учасниць антитерористичних коаліцій проти Аль-Каїди, та проти ІДІЛ... І ось ще одне запитання. Коли ці організації буде знищено, яким чином вони відповідатимуть перед державами, проти яких вони вели терористичні війни?
Цілком очевидно, що їх відповідальність у вигляді контрибуцій та репарацій неможлива. То як бути?
Існує одна вельми цікава особливість у кожної з існуючих міжнародних терористичних організацій. Створення, існування та, власне, ведення війни терористичною організацією можливе лише за наявності дуже значних ресурсів. В першу чергу, фінансових та матеріально-технічних, а також озброєння. Тож очевидно, що за кожною з таких організацій стоять цілі держави, а цілком можливо, що ще й корпорації.
Не виключаю такої можливості, що в перспективі світ зіткнеться з відкритими, збройними фазами воєн між корпораціями та між корпораціями і державами...
Тож склалась ситуація, коли збройні конфлікти, які за своєю інтенсивністю, задіянням офіційних збройних формувань держав-учасниць та неофіційних збройних формувань терористичних організацій, а також неофіційних збройних формувань, які діють в інтересах держав-учасниць (в тому числі - приватних військових компаній), за географічними розмірами театрів воєнних дій фактично відповідають повноцінній війні, а юридично їй не відповідають.
Щодо терористичних воєн, то їх визначення взгагалі юридично не формалізоване. Повністю відсутні також визначення держав, відповідальних за створення терористичних організацій та за створення останніми квазідержавних утворень, як терористичних держав та їх міжнародно-правова відповідальність за такі дії.
В результаті, держави-жертви зовнішньої агресії інших держав, а також держави-жертви агресії терористичних організацій фактично позбавлені можливості, у випадку закінчення війни перемогою держави-жертви, отримати нею від держав-агресорів та терористичних держав матеріальні компенсації у вигляді контрибуцій та репарацій. Бо "ИХ ТАМ НЕТ"...
І основною причиною цього є те, що сам факт формального оголошення війни однією державою іншій державі, незалежно від того, чи є держава, яка оголосила війну, державою-агресором чи державою-жертвою агресії, яка оголошує війну агресору з ціллю організації збройного опору агресії на ЗАКОННИХ підствах, сприймається міжнародною спільнотою виключно як факт ескалації війни. А як ми чудово пам'ятаємо, що основною ціллю існуючої системи міжнародної безпеки є підтримання і зміцнення миру.
Тож кожен факт ескалації війни, незалежно від того, відбувся він протиправно, чи на підставі закону, сприймається вкрай критично як Організацією Об'єднаних Націй, так і іншими міжнародними безпековими організаціями (наприклад - ОБСЄ). Хоча формально, оголошення війни як акту самозахисту, критично цими організаціями сприйматись не повинне. Як і оголошення державою-жертвою агресії воєнного стану на своїх суверенних територіях без оголошення війни державі-агресору... Мотиви такого відношення зрозумілі. Превалює бажання не роздмухувати воєн в світі, вкрай насиченому ядерною зброєю, ядерними та хімічними підприємствами, та бажання уникнути значних людських жертв. Ці бажання виявились сильнішими за право держав-жертв воєнної агресії на збереження своїх суверенітету та територіальної цілісності.
Рано чи пізно такий стан речей в царині міжнародної безпеки повинен був призвести і призвів до порушення принципу непорушності кордонів, до нового переділу світу, який почався відкритою збройною агресією Росії проти України 20.02.2014 року, що призвело до анексії нею Криму, та який продовжується у вигляді неоголошеної війни на Донбасі під прикриттям нібито внутрішньоукраїнського збройного конфлікту.
Це все відбулось, незважаючи на гарантії безпеки, надані Україні країнами-підписантами Будапешського Меморандуму після відмови нею від ядерної зброї. Одна зцих країн напала на Україну, а інші відмовились її захистити. Дуже "шляхетний" вчинок. Хоча й цілком зрозумілий, якщо пам'ятати про другий у світі ядерний арсенал агресора...
Навіть визнання Росії державою-агресором на міжнародному рівні вкрай ускладнюється наявністю у неї (та й в цілому) права вето. Тож це питання може бути вирішене лише на сесії Генаральної Асамблеї ООН не менше ніж двома третинами голосів. Таким чином, можливість Радбезу ООН приймати антиросійські рішення - заблокована...
Таким чином, міжнародна обстановка з приводу переведення війни Росії проти України зі стану "де-факто в стан "де-юре" є для України несприятливою але небезнадійною.
Небезнадійність міжнародної обстановки для України щодо російської агресіїї полягає в наступному:
З моменту початку війни і досьогодні на загал випливло вже доволі багато фактів втручання Росії у внутрішньополітичні процеси США та європейських держав, з використанням як таємних методів втручання, так і методів пропаганди. Особливо це втручання помітне при проведенні виборів та референдумів. Це визиває на Заході вкрай негативну реакцію, бо загрожує нацбезпеці країн, які зазнали втручання.
Остання інформація про роль Росії в організації референдуму про незалежність Каталонії виглядає дуже показовою.
На території Білорусі Росія провела сумісні з нею військові навчання "Захід-2017", які мали явно загрозливий характер для західних країн, та змусили ці країни реагувати переміщенням військових підрозділів до східних кордонів НАТО. Також регулярний характер придбали провокативні прольоти бойових літаків ВПС Росії вблизу кордонів прибалтійських країн, північноєвропейських країн, Великобританії.
Медоти ведення Росією війни в Сирії вже неодноразово ставали предметом обговорень на міжнародному рівні, а результати використання цих методів дозволяють говорити про скоєння Росією важких воєнних злочинів та злочинів проти людяності.
Все це не може не спонукати лідерів західних країн до більш лояльного ставлення щодо дій України зі свого самозахисту від російської агресії. Також можно не виключати того, що введення українською владою воєнного стану на території проведення АТО не призведе до згортання фінансової та військово-технічної допомоги Україні. Можливо, буде змінений формат такої допомоги, але не більше того...
На тлі цього, наші західні партнери не можуть не прийти до висновку, що чим сильніше Росія відволікатиметься на Україну, тим менше в неї стане ресурсів на дії проти них. Наші можновладці могли би використати цю ситуацію на користь Україні. Та поки що вони її не використовують ніяк. Продовжують чекати з моря погоди... А час спливає...
Росія тим часом почала вже активно діяти проти України в країнах Східної Європи. В Болгарії, Польщі, Венгрії, Сербії, тощо... Не припиняючи війни проти України на свій розсуд... Наші керманичі все продовжують чогось чекати. Що це, як не бездіяльність?
А наші вояки все продовжують гинути, заради виконання недіючих Мінських угод... Задаючись питанням. Чого варте їхнє життя? Кепсько. Дуже кепсько...
Міжнародні санкції, введені проти Росії Євросоюзом та США, звісно, грають свою позитивну роль, але їх ефект виявився значно слабкішим, ніж це очікувалось західними партнерами України. Вони не врахували, а радше забули, декілька вкрай важливих фактів про Росію і росіян.
Росія - лише географічно (та й то частково) європейська країна. Ментально ж вона була, є і буде азіатською тиранією найгіршого штибу. Росіяни підсвідомо ненавидять всі народи і нації, які не схожі на них ментально, які сповідують принципи людяності та цінності людського життя. За наказом свого володаря вони будуть ненавидіти і ненавидять їх свідомо. Це як включити чи виключити електричну лампу...
Заради своєї ненависті росіяни готові терпіти любі побутові складнощі, та й взагалі - любі складнощі. Образно кажучи, росіяни заради своєї ненависті, готові жрати черв'яків та вести війну голяком. В це важко повірити нормальній людині, але це є доконаним фактом. Європейцям варто згадати поведінку росіян в своїх країнах в часи WWII.
Завдяки прагненню людства до миру, посиленню якого сприяли вкрай сильні враження від результатів Другої Світової війни, найбільш кривавої та руйнівної в його історії, під егідою ООН та під проводом Ради Безпеки ООН була створена міжнародна система колективної безпеки, а в міжнародній дипломатії стала домінуючою ідея спонукання держав-агресорів до миру.
Все це працює звісно, та не дуже добре. На жаль.
Бо існує прагнення, протилежне прагненню миру. Прагнення війни. І воно теж є невідємною складовою існування людства.
Задля
впорядкування процесу війни людство створило її звичаї і закони її
ведення, а також запровадило відповідальність за скоєння воєнних
злочинів і злочинів проти людяності. Цей процес тривав тисячі років. І триває дотепер. В ході воєн сучасності.
Бо як би комусь не бажалось настання сталого миру у всьому світі, незважаючи на всі існуючі правові обмеження щодо її початку та перебігу, війна лишається дієвим інструментом міжнародної політики. Тому що держави, як і окремі люди, навіть маючи перед собою наслідки Другої Світової війни, включно з наслідками атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі, не навчились вирішувати свої суперечки виключно силою слова, силою переконання.
Вочевидь, переляк від тієї Великої Війни минувся дуже швидко. Ви знаєте, я збився з рахунку, намагаючись порахувати війни, які були розпочаті після Другої Світової. Деякі з тих воєн ще тривають. Та тільки в ХХІ столітті було розпочато 17 воєн. Деякі з них також ще тривають...
Бо як би комусь не бажалось настання сталого миру у всьому світі, незважаючи на всі існуючі правові обмеження щодо її початку та перебігу, війна лишається дієвим інструментом міжнародної політики. Тому що держави, як і окремі люди, навіть маючи перед собою наслідки Другої Світової війни, включно з наслідками атомних бомбардувань Хіросіми та Нагасакі, не навчились вирішувати свої суперечки виключно силою слова, силою переконання.
Вочевидь, переляк від тієї Великої Війни минувся дуже швидко. Ви знаєте, я збився з рахунку, намагаючись порахувати війни, які були розпочаті після Другої Світової. Деякі з тих воєн ще тривають. Та тільки в ХХІ столітті було розпочато 17 воєн. Деякі з них також ще тривають...
Триває і війна, розпочата Росією проти моєї України...
Очевидно, що колективна система міжнародної безпеки, ключову роль в якій відіграє Рада Безпеки ООН, не спрацьовує так, як це було задумано. Чому ж це так?
Зараз, щоб держава-агресор несла всю повноту відповідальності за розв'язану нею агресивну війну, ця війна повинна відповідати таким юридичним ознакам:
а) формальний акт оголошення, як цього вимагає Гаазька конвенція 1907 р.;
б) розірвання дипломатичних відносин між воюючими державами, що є наслідком оголошення війни;
в) анулювання двосторонніх договорів, особливо політичних;
г) починає діяти спеціальний правовий режим, який характеризує часткові обмеження прав людини тощо.
Я би сказав, що війну, яка відповідає всім названим ознакам в їх сукупності, можно назвати "ідеальною війною". І в практичному, і в юридичному сенсі.
Та все ж найважливішою ознакою визнання міжнародною спільнотою держави агресором, та, як наслідок, недвозначною підставою для покладання на неї відповідальності, в тому числі у вигляді репарацій та контрибуцій, є акт оголошення нею війни іншій державі або сукупності держав.
Тож юридична заборона на оголошення та ведення агресивних воєн та виникаюча внаслідок цієї заборони відповідальність мали, за задумом, покінчити якщо не з усіма війнами, то хоча б з війнами між державами. Так так не сталось.
Сталось так, що всі фактично повноцінні, "ідеальні", війни між державами або групами держав перестали оголошуватись офіційно та проводились у форматах громадянських, національно-визвольних, партизанських воєн, миротворчих операцій ООН, міжнародних операцій по спонуканню до миру та антитерористичних операцій (як це і є зараз на Сході України).
З'явилась нова форма війни - терористична війна, яка є війною терористичної організації (організацій) проти держави (групи держав). На агресію терористичних організацій держави реагують, по-перше, визнанням організацій терористичними та початком проти них воєнних дій на знищення. Бо як показала практика, навіть зусиллями спецслужб декількох держав таку організацію ліквідувати неможливо...
До такого виду воєн можно віднести війни держав-учасниць антитерористичних коаліцій проти Аль-Каїди, та проти ІДІЛ... І ось ще одне запитання. Коли ці організації буде знищено, яким чином вони відповідатимуть перед державами, проти яких вони вели терористичні війни?
Цілком очевидно, що їх відповідальність у вигляді контрибуцій та репарацій неможлива. То як бути?
Існує одна вельми цікава особливість у кожної з існуючих міжнародних терористичних організацій. Створення, існування та, власне, ведення війни терористичною організацією можливе лише за наявності дуже значних ресурсів. В першу чергу, фінансових та матеріально-технічних, а також озброєння. Тож очевидно, що за кожною з таких організацій стоять цілі держави, а цілком можливо, що ще й корпорації.
Не виключаю такої можливості, що в перспективі світ зіткнеться з відкритими, збройними фазами воєн між корпораціями та між корпораціями і державами...
Тож склалась ситуація, коли збройні конфлікти, які за своєю інтенсивністю, задіянням офіційних збройних формувань держав-учасниць та неофіційних збройних формувань терористичних організацій, а також неофіційних збройних формувань, які діють в інтересах держав-учасниць (в тому числі - приватних військових компаній), за географічними розмірами театрів воєнних дій фактично відповідають повноцінній війні, а юридично їй не відповідають.
Щодо терористичних воєн, то їх визначення взгагалі юридично не формалізоване. Повністю відсутні також визначення держав, відповідальних за створення терористичних організацій та за створення останніми квазідержавних утворень, як терористичних держав та їх міжнародно-правова відповідальність за такі дії.
В результаті, держави-жертви зовнішньої агресії інших держав, а також держави-жертви агресії терористичних організацій фактично позбавлені можливості, у випадку закінчення війни перемогою держави-жертви, отримати нею від держав-агресорів та терористичних держав матеріальні компенсації у вигляді контрибуцій та репарацій. Бо "ИХ ТАМ НЕТ"...
І основною причиною цього є те, що сам факт формального оголошення війни однією державою іншій державі, незалежно від того, чи є держава, яка оголосила війну, державою-агресором чи державою-жертвою агресії, яка оголошує війну агресору з ціллю організації збройного опору агресії на ЗАКОННИХ підствах, сприймається міжнародною спільнотою виключно як факт ескалації війни. А як ми чудово пам'ятаємо, що основною ціллю існуючої системи міжнародної безпеки є підтримання і зміцнення миру.
Тож кожен факт ескалації війни, незалежно від того, відбувся він протиправно, чи на підставі закону, сприймається вкрай критично як Організацією Об'єднаних Націй, так і іншими міжнародними безпековими організаціями (наприклад - ОБСЄ). Хоча формально, оголошення війни як акту самозахисту, критично цими організаціями сприйматись не повинне. Як і оголошення державою-жертвою агресії воєнного стану на своїх суверенних територіях без оголошення війни державі-агресору... Мотиви такого відношення зрозумілі. Превалює бажання не роздмухувати воєн в світі, вкрай насиченому ядерною зброєю, ядерними та хімічними підприємствами, та бажання уникнути значних людських жертв. Ці бажання виявились сильнішими за право держав-жертв воєнної агресії на збереження своїх суверенітету та територіальної цілісності.
Рано чи пізно такий стан речей в царині міжнародної безпеки повинен був призвести і призвів до порушення принципу непорушності кордонів, до нового переділу світу, який почався відкритою збройною агресією Росії проти України 20.02.2014 року, що призвело до анексії нею Криму, та який продовжується у вигляді неоголошеної війни на Донбасі під прикриттям нібито внутрішньоукраїнського збройного конфлікту.
Це все відбулось, незважаючи на гарантії безпеки, надані Україні країнами-підписантами Будапешського Меморандуму після відмови нею від ядерної зброї. Одна зцих країн напала на Україну, а інші відмовились її захистити. Дуже "шляхетний" вчинок. Хоча й цілком зрозумілий, якщо пам'ятати про другий у світі ядерний арсенал агресора...
Навіть визнання Росії державою-агресором на міжнародному рівні вкрай ускладнюється наявністю у неї (та й в цілому) права вето. Тож це питання може бути вирішене лише на сесії Генаральної Асамблеї ООН не менше ніж двома третинами голосів. Таким чином, можливість Радбезу ООН приймати антиросійські рішення - заблокована...
Таким чином, міжнародна обстановка з приводу переведення війни Росії проти України зі стану "де-факто в стан "де-юре" є для України несприятливою але небезнадійною.
Небезнадійність міжнародної обстановки для України щодо російської агресіїї полягає в наступному:
З моменту початку війни і досьогодні на загал випливло вже доволі багато фактів втручання Росії у внутрішньополітичні процеси США та європейських держав, з використанням як таємних методів втручання, так і методів пропаганди. Особливо це втручання помітне при проведенні виборів та референдумів. Це визиває на Заході вкрай негативну реакцію, бо загрожує нацбезпеці країн, які зазнали втручання.
Остання інформація про роль Росії в організації референдуму про незалежність Каталонії виглядає дуже показовою.
На території Білорусі Росія провела сумісні з нею військові навчання "Захід-2017", які мали явно загрозливий характер для західних країн, та змусили ці країни реагувати переміщенням військових підрозділів до східних кордонів НАТО. Також регулярний характер придбали провокативні прольоти бойових літаків ВПС Росії вблизу кордонів прибалтійських країн, північноєвропейських країн, Великобританії.
Медоти ведення Росією війни в Сирії вже неодноразово ставали предметом обговорень на міжнародному рівні, а результати використання цих методів дозволяють говорити про скоєння Росією важких воєнних злочинів та злочинів проти людяності.
Все це не може не спонукати лідерів західних країн до більш лояльного ставлення щодо дій України зі свого самозахисту від російської агресії. Також можно не виключати того, що введення українською владою воєнного стану на території проведення АТО не призведе до згортання фінансової та військово-технічної допомоги Україні. Можливо, буде змінений формат такої допомоги, але не більше того...
На тлі цього, наші західні партнери не можуть не прийти до висновку, що чим сильніше Росія відволікатиметься на Україну, тим менше в неї стане ресурсів на дії проти них. Наші можновладці могли би використати цю ситуацію на користь Україні. Та поки що вони її не використовують ніяк. Продовжують чекати з моря погоди... А час спливає...
Росія тим часом почала вже активно діяти проти України в країнах Східної Європи. В Болгарії, Польщі, Венгрії, Сербії, тощо... Не припиняючи війни проти України на свій розсуд... Наші керманичі все продовжують чогось чекати. Що це, як не бездіяльність?
А наші вояки все продовжують гинути, заради виконання недіючих Мінських угод... Задаючись питанням. Чого варте їхнє життя? Кепсько. Дуже кепсько...
Міжнародні санкції, введені проти Росії Євросоюзом та США, звісно, грають свою позитивну роль, але їх ефект виявився значно слабкішим, ніж це очікувалось західними партнерами України. Вони не врахували, а радше забули, декілька вкрай важливих фактів про Росію і росіян.
Росія - лише географічно (та й то частково) європейська країна. Ментально ж вона була, є і буде азіатською тиранією найгіршого штибу. Росіяни підсвідомо ненавидять всі народи і нації, які не схожі на них ментально, які сповідують принципи людяності та цінності людського життя. За наказом свого володаря вони будуть ненавидіти і ненавидять їх свідомо. Це як включити чи виключити електричну лампу...
Заради своєї ненависті росіяни готові терпіти любі побутові складнощі, та й взагалі - любі складнощі. Образно кажучи, росіяни заради своєї ненависті, готові жрати черв'яків та вести війну голяком. В це важко повірити нормальній людині, але це є доконаним фактом. Європейцям варто згадати поведінку росіян в своїх країнах в часи WWII.
І останнє що всім варто знати про Росію і росіян. Маючи чудові землі, вкрай багаті природними ресурсами, маючи можливість збудувати на цих землях рай земний, вони завжди, при першій же можливості, лізуть, мов саранча, в інші країни. Не заради їх розбудови. Заради грабунку та навернення їх в рабство.
Заради досягнення своїх цілей росіяни здатні на які завгодно облуди та хитрощі. Що вони й демонструють зараз світовому загалу. Фраза "ИХ ТАМ НЕТ" щодо російських вояків спочатку в Криму, а згодом - на Донбасі, а раніше в Кореї та у В'єтнамі, та ще багатьох країнах світу стала візитівкою Росії на світовій арені.
Все це зараз в повній мірі випробовує на собі Україна...
Тож чи винні, з урахуванням вищенаведеного, українські можновладці в державній зраді, не визнавши Росію, хоча б на національному рівні державою-агресором, та не оголосивши військовий стан в Україні в зв'язку з розпочатою Росією проти України агресивною війною?
Відповідаючи на це запитання намагатимусь бути максимально об'єктивним в межах своєї суб'єктивності.
На
випадок війни (збройної агресії) проти України існує спеціальний
закон "Про оборону України", чинний з 1992 року.
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1932-12
Цього закону цілком достатньо для запровадження всіх необхідних заходів і вчинення всіх необхідних дій проти агресора. Скажу більше. Цей закон практично невідомий українському суспільству. Та може й українські можновладці про нього забули? Ні. Не забули. Бо цей закон регулярно вдосконалюється. Так, остання зміна вносилась до нього 07.07.2016 року...
Цього закону цілком достатньо для запровадження всіх необхідних заходів і вчинення всіх необхідних дій проти агресора. Скажу більше. Цей закон практично невідомий українському суспільству. Та може й українські можновладці про нього забули? Ні. Не забули. Бо цей закон регулярно вдосконалюється. Так, остання зміна вносилась до нього 07.07.2016 року...
Тож починаючи з 20.02.2014 року, з моменту початку військового вторгнення військ Російської Федерацію в Україну, незважаючи на відсутність з боку України військового спротиву цьому вторгненню, згідно національного та міжнародного законодавства у відповідних українських можновладців виникли формальні підстави ввести воєнний стан.
Мушу визнати, що з тактичних та юридидичних міркувань, а саме: реальної небоєздатності підрозділів ЗСУ на території Криму (забагато зрадників) та низької боєздатності підрозділів ЗСУ в цілому по Україні, обмеженого правового статусу ТВО Президента України Турчинова (оголошувати воєнний стан та мобілізацію міг, Верховну Раду розпустити не міг), тощо, оголошення воєнного стану 21.02.2014 року було б для України більш шкідливим чим його неоголошення.
18.03.2014 року Росія анексувала Крим, назвавши це "поверненням до складу Росії внаслідок референдуму мешканців Крима". В міжнародному законодавстві та національному законодавстві України Крим вважається окупованим та анексованим Росією. Але й на цей момент оголошення воєнного стану було недоцільним практично з тих же міркувань.
13.04.2014 року на Сході України була розпочата АТО, як реакція на вторгнення в Україну незаконних російських і активізацію незаконних проросійських збройних формувань. На цей період часу підрозділи ЗСУ вже почали відновлювати свою боєздатність. Перші з них висунулись в район проведення АТО. Але персональний склад Верховної Ради України стовідсотково виключав можливість легалізації нею військового стану внаслідок відсутності в ній проукраїнської більшості.
А ось Президент України Петро Порошенко, починаючи з 07.06.2014 року, маючи для цього всю повноту конституційних повноважень, а згодом, не рахуючи анексії Криму, ще й більш ніж достатньо юридично підтверджених фактів російської воєнної агресії на Сході України, вже був зобов'язаний готувати Указ про введення воєнного стану та всі віддати відповідні розпорядження підлеглим йому військовим структурам. Коли ж 27.11.2014 року він отримав проукраїнську більшість в Верховній Раді України, то повинен був винести питання про введення воєнного стану на розгляд депутатів. Та він не зробив цього і донині...
Мінські угоди не повинні і не можуть перешкоджати введенню воєнного стану в Донецькій і Луганській областях, бо не є актом міжнародного права, обов'язковим до виконання, про що неодноразово заявляли самі ж представники РФ, не кажучи вже про те, що ці угоди прямо протирічать Конституції України...
Щодо закидів про те, що введення воєнного стану погіршить міжнародні позиції України та призведе до згортання міжнародної допомоги, скажу наступне.
Росія, анексувавши Крим та продовжуючи збройну агресію на Сході України, створила настільки небезпечний для міжнародного порядку прецендент, що введення воєнного стану лише покращить позиції України на міжнародній арені та створить додаткові підстави для надання їй міжнародної допомоги і поглиблення тиску на Росію, як на офіційно визнану державу-агресора.
Бо не існує законів, ні національних, ні міжнародних, які б обмежували суверенне право держав на захист свого суверенітету та територіальної цілісності. Тож ніяка держава чи організація не вправі обмежувати реалізацію цього права словом чи діями.
Врешті решт, в світі поважають сильних. Якщо не тілом, то духом. Та й права не виконувати свої конституційні обов'язки виборці не надавали ані Президенту України, ані депутатам...
Мушу визнати, що з тактичних та юридидичних міркувань, а саме: реальної небоєздатності підрозділів ЗСУ на території Криму (забагато зрадників) та низької боєздатності підрозділів ЗСУ в цілому по Україні, обмеженого правового статусу ТВО Президента України Турчинова (оголошувати воєнний стан та мобілізацію міг, Верховну Раду розпустити не міг), тощо, оголошення воєнного стану 21.02.2014 року було б для України більш шкідливим чим його неоголошення.
18.03.2014 року Росія анексувала Крим, назвавши це "поверненням до складу Росії внаслідок референдуму мешканців Крима". В міжнародному законодавстві та національному законодавстві України Крим вважається окупованим та анексованим Росією. Але й на цей момент оголошення воєнного стану було недоцільним практично з тих же міркувань.
13.04.2014 року на Сході України була розпочата АТО, як реакція на вторгнення в Україну незаконних російських і активізацію незаконних проросійських збройних формувань. На цей період часу підрозділи ЗСУ вже почали відновлювати свою боєздатність. Перші з них висунулись в район проведення АТО. Але персональний склад Верховної Ради України стовідсотково виключав можливість легалізації нею військового стану внаслідок відсутності в ній проукраїнської більшості.
А ось Президент України Петро Порошенко, починаючи з 07.06.2014 року, маючи для цього всю повноту конституційних повноважень, а згодом, не рахуючи анексії Криму, ще й більш ніж достатньо юридично підтверджених фактів російської воєнної агресії на Сході України, вже був зобов'язаний готувати Указ про введення воєнного стану та всі віддати відповідні розпорядження підлеглим йому військовим структурам. Коли ж 27.11.2014 року він отримав проукраїнську більшість в Верховній Раді України, то повинен був винести питання про введення воєнного стану на розгляд депутатів. Та він не зробив цього і донині...
Мінські угоди не повинні і не можуть перешкоджати введенню воєнного стану в Донецькій і Луганській областях, бо не є актом міжнародного права, обов'язковим до виконання, про що неодноразово заявляли самі ж представники РФ, не кажучи вже про те, що ці угоди прямо протирічать Конституції України...
Щодо закидів про те, що введення воєнного стану погіршить міжнародні позиції України та призведе до згортання міжнародної допомоги, скажу наступне.
Росія, анексувавши Крим та продовжуючи збройну агресію на Сході України, створила настільки небезпечний для міжнародного порядку прецендент, що введення воєнного стану лише покращить позиції України на міжнародній арені та створить додаткові підстави для надання їй міжнародної допомоги і поглиблення тиску на Росію, як на офіційно визнану державу-агресора.
Бо не існує законів, ні національних, ні міжнародних, які б обмежували суверенне право держав на захист свого суверенітету та територіальної цілісності. Тож ніяка держава чи організація не вправі обмежувати реалізацію цього права словом чи діями.
Врешті решт, в світі поважають сильних. Якщо не тілом, то духом. Та й права не виконувати свої конституційні обов'язки виборці не надавали ані Президенту України, ані депутатам...
Немає коментарів:
Дописати коментар