Свої перші сильні враження від неї я отримав сповна 24 січня 2015 року при обстрілі Східного мікрорайону Маріуполя...
https://www.blogger.com/blogger.g?blogID=139449424872968575#editor/target=post;postID=8625883270255426612;onPublishedMenu=allposts;onClosedMenu=allposts;postNum=1;src=postname
Далі війна продовжила вражати мене вже після того, як я став військовослужбовцем Збройних Сил України...
Заздалегідь хочу зазначити, що весь попередній життєвий досвід людини, включно з її професійним досвідом, безумовно впливає на ті висновки, які людина робить від тих чи інших подій, які вона сприймає на протязі свого життя... Тож на мої висновки, зроблені на підставі пережитих на війні подій та особистих вражень від них, безпосередньо впливає не лише солдатський досвід, а й доволі багатий досвід юриста й адвоката, отриманий ще задовго до початку війни... Тож розпочну.
Так вийшло, що в останній декаді лютого 2015 року нам треба було отримати дещо з техніки зі складів зберігання танкової частини в Артемівську (нині - Бахмут)... Коли ми прибули туди, виявилось що саме в цій частині були зосереджені всі наші вояки, які спромоглись вийти... вирватись з під Дебальцевого...
... Першим, що кинулось в очі, була вулична "розливайка" прямо біля воріт частини, кожен зі столиків якої, що були прямо під відкритим небом, був зайнятий нашими вояками, одягненими в різношерстні та вкрай засмальцьовані однострої, які, похмуро дивлячись перед собою, нікого не стидаючись (а чи повинні були!?), мовчки перехиляли стакан за стаканом... Мені зразу стало зрозуміло, що хлопці за столиками біля розливайки... То була не пиятика, то були поминки за загиблими товаришами...
На тлі цього видовища стояв злого та рішучого вигляду військовий, який щось різко вимовляв у мікрофон кореспондента знімальної групи... "Інтера"... Миттю прийшло розуміння, що кореспондент навмисно вибрав ракурс для зйомки таким чином, щоб видати всьому світові ці поминки як "неблаговидный моральный облик" наших вояків... Майнула думка: "Ну нащо ж вони так?! Сволота."...
Ворота частини вартові нам відчинили зразу, не питаючи ніяких паролів чи документів... Вигляд у них був якийсь затурканий... І ось наш білий, розмальований атошним маркуванням, "Пасат", торохкаючи вкрай зношеним дизельком, вповз на територію танкістів...
Те, що я побачив на тій території, надовго лишиться в моїй пам'яті... То була якась вавілонська тиснява... Вздовж проїздів тіснилась сама різнобарвна та різнокаліберна техніка, брудна, закіпчена, майже вся потикана пробоїнами... Коло наспіх встановлених на газонах дірявих поодиноких наметів та польових кухонь, юрмились, скупчившись немов пінгвіни, десятки понурих, змерзлих вояків... Деінде палили вогнища, теж оточені вкрай змореними бійцями... Десь кожен десятий з них мав поранення кінцівок та голови, перев'язані брудними бинтами... Посеред натовпу, без вякої видимої цілі, тинялись купками та поодинці ті, хто ще мали якесь бажання рухатись... Тільки дехто з цих чоловіків мав притомний та цілеспрямований вигляд...
Зразу було зрозуміло, що в цьому не дуже вже й просторому місці, зібрані не повноцінні частини, а тільки їх небагаточисельні залишки... Всього приблизно біля трьох тисяч осіб... Може, трохи більше... Все, що залишилось від нашого дебальцевського угрупування... ЗСУ, Нацгвардія, МВС, добробати... Всі були в цьому місці... Складалось враження, що всі ці вкрай змучені люди зовсім нікому не потрібні...
Напередодні нашого виїзду до Артемівська Юрій Бірюков повідомив по телебаченню, що наші втрати в боях склали 179 вояків загиблими. На початку боїв на дебальцевському плацдармі наше угрупування нараховувало біля 7000 вояків...
Тож не було сенсу лізти в душу цим хлопцям, які тільки но пережили пекло на землі, про щось їх розпитувати...
Нас зустрів замкомандира нашої частини, який вже два тижні приймав в Бахмуті нашу техніку... Ця війна вже була його четвертою війною... То ж він не мав ніякого бажання залишатись в цьому негостинному місці. Заявивши, що краще забиратись звідси подалі, бо є загроза артилерійського обстрілу, він провів нас до наших вантажівок, вже повністю готових до виїзду... Тож вже через якихось двадцять хвилин ми вирушили в зворотній шлях... На душі було важко...
На зворотньому шляху ми звернули увагу на два 10-тонних вантажних ДАФа-рефрижератора білого кольору, які стояли на узбіччі в попутному напрямі, в бік Червоноармійська (нині - Покровськ), біля придорожньої кав'ярні разом з кулеметним пікапом якогось із добробатів ("Азову" чи "Донбасу"). На їх бортах були великі чорні цифри "200"... Вдивившись уважно в ті вантажівки, за сплющеними скатами задніх коліс та майже прямими ресорами, зразу зрозумів, що вони завантажені вщент тілами чи фрагментами тіл наших вояків... Хвилин через десять назустріч нашій короткій колоні швидко промчали ще дві такі ж самі, тільки пусті, вантажівки. Теж в супроводі кулеметного пікапа...
Заздалегідь хочу зазначити, що весь попередній життєвий досвід людини, включно з її професійним досвідом, безумовно впливає на ті висновки, які людина робить від тих чи інших подій, які вона сприймає на протязі свого життя... Тож на мої висновки, зроблені на підставі пережитих на війні подій та особистих вражень від них, безпосередньо впливає не лише солдатський досвід, а й доволі багатий досвід юриста й адвоката, отриманий ще задовго до початку війни... Тож розпочну.
Так вийшло, що в останній декаді лютого 2015 року нам треба було отримати дещо з техніки зі складів зберігання танкової частини в Артемівську (нині - Бахмут)... Коли ми прибули туди, виявилось що саме в цій частині були зосереджені всі наші вояки, які спромоглись вийти... вирватись з під Дебальцевого...
... Першим, що кинулось в очі, була вулична "розливайка" прямо біля воріт частини, кожен зі столиків якої, що були прямо під відкритим небом, був зайнятий нашими вояками, одягненими в різношерстні та вкрай засмальцьовані однострої, які, похмуро дивлячись перед собою, нікого не стидаючись (а чи повинні були!?), мовчки перехиляли стакан за стаканом... Мені зразу стало зрозуміло, що хлопці за столиками біля розливайки... То була не пиятика, то були поминки за загиблими товаришами...
На тлі цього видовища стояв злого та рішучого вигляду військовий, який щось різко вимовляв у мікрофон кореспондента знімальної групи... "Інтера"... Миттю прийшло розуміння, що кореспондент навмисно вибрав ракурс для зйомки таким чином, щоб видати всьому світові ці поминки як "неблаговидный моральный облик" наших вояків... Майнула думка: "Ну нащо ж вони так?! Сволота."...
Ворота частини вартові нам відчинили зразу, не питаючи ніяких паролів чи документів... Вигляд у них був якийсь затурканий... І ось наш білий, розмальований атошним маркуванням, "Пасат", торохкаючи вкрай зношеним дизельком, вповз на територію танкістів...
Те, що я побачив на тій території, надовго лишиться в моїй пам'яті... То була якась вавілонська тиснява... Вздовж проїздів тіснилась сама різнобарвна та різнокаліберна техніка, брудна, закіпчена, майже вся потикана пробоїнами... Коло наспіх встановлених на газонах дірявих поодиноких наметів та польових кухонь, юрмились, скупчившись немов пінгвіни, десятки понурих, змерзлих вояків... Деінде палили вогнища, теж оточені вкрай змореними бійцями... Десь кожен десятий з них мав поранення кінцівок та голови, перев'язані брудними бинтами... Посеред натовпу, без вякої видимої цілі, тинялись купками та поодинці ті, хто ще мали якесь бажання рухатись... Тільки дехто з цих чоловіків мав притомний та цілеспрямований вигляд...
Зразу було зрозуміло, що в цьому не дуже вже й просторому місці, зібрані не повноцінні частини, а тільки їх небагаточисельні залишки... Всього приблизно біля трьох тисяч осіб... Може, трохи більше... Все, що залишилось від нашого дебальцевського угрупування... ЗСУ, Нацгвардія, МВС, добробати... Всі були в цьому місці... Складалось враження, що всі ці вкрай змучені люди зовсім нікому не потрібні...
Напередодні нашого виїзду до Артемівська Юрій Бірюков повідомив по телебаченню, що наші втрати в боях склали 179 вояків загиблими. На початку боїв на дебальцевському плацдармі наше угрупування нараховувало біля 7000 вояків...
Тож не було сенсу лізти в душу цим хлопцям, які тільки но пережили пекло на землі, про щось їх розпитувати...
Нас зустрів замкомандира нашої частини, який вже два тижні приймав в Бахмуті нашу техніку... Ця війна вже була його четвертою війною... То ж він не мав ніякого бажання залишатись в цьому негостинному місці. Заявивши, що краще забиратись звідси подалі, бо є загроза артилерійського обстрілу, він провів нас до наших вантажівок, вже повністю готових до виїзду... Тож вже через якихось двадцять хвилин ми вирушили в зворотній шлях... На душі було важко...
На зворотньому шляху ми звернули увагу на два 10-тонних вантажних ДАФа-рефрижератора білого кольору, які стояли на узбіччі в попутному напрямі, в бік Червоноармійська (нині - Покровськ), біля придорожньої кав'ярні разом з кулеметним пікапом якогось із добробатів ("Азову" чи "Донбасу"). На їх бортах були великі чорні цифри "200"... Вдивившись уважно в ті вантажівки, за сплющеними скатами задніх коліс та майже прямими ресорами, зразу зрозумів, що вони завантажені вщент тілами чи фрагментами тіл наших вояків... Хвилин через десять назустріч нашій короткій колоні швидко промчали ще дві такі ж самі, тільки пусті, вантажівки. Теж в супроводі кулеметного пікапа...
Майнула думка: "Ще не всіх вивезли..." На душі стало ще важче... Та з'явилась ще й злість. Треба визнати, що ця злість була спрямована не стільки на ворога, скільки на вище військово-політичне керівництво країни, яке вже вкотре не тільки скоїло цілий ряд кричущих помилок в організації та забезпеченні бойових дій наших військ, а ще й мало наглість брехати прямо у вічі всій країні щодо кривавих наслідків цих помилок, покладаючи всю провину за наші поразки виключно на противника... Наша поразка під Дебальцевим наочно продемонструвала, що з поразок під Савур-Могилою та Іловайськом ні керівництво Генштабу та Міноборони, ні Президент, належних висновків не зробили. Із завзятістю, гідною кращого застосування, вони продовжували, та й досі продовжують вводити в оману народ України, щодо наших втрат на цій війні. І не тільки щодо втрат... Але то вже предмет іншого допису.
Поки ж я завзято продовжував намотувати на колеса декількох закріплених за мною військових вантажівок та бензовозів вже котру тисячу кілометрів фронтових доріг... Саме так. Перші чотири місяці своєї війни я провів на посаді командира відділення колісних машин взводу матеріального забезпечення 129-го ОРБ ЗСУ "Маріуполь", який вже в травні 2015 року був переформований в знаменитий 131-й ОРБ ЗСУ "УНСО"...
Коли я йшов до війська, то мав вкрай сильне бажання помститись ворогу за обстріл "Градами" Східного мікрорайону Маріуполя. Та втіленню цього бажання зразу ж стала на заваді моя військова спеціальність, прямо вказана у військовому квитку - "командир автомобільного відділення".
Кваліфіковані воєнні автомобілісти, та ще й командири відділень, та ще й з місцевих мешканців на початку цієї війни були вкрай дефіцитними, щоб використовувати їх у якості звичайних бійців... Та й кваліфіковані юристи теж були у війську за диковину... То й вибирати мені комбат наказав між цими двома посадами. Оскільки в штабі служити для мене було взагалі неприйнятно, тож я обрав водійський шлях...
Зпочатку нас, воєнних водіїв, було лише четверо. Троє солдатів і один сержант. Ваш покірний слуга. Тож незважаючи на посаду, мені доводилось фактично виконувати ще й обов'язки начальника автослужби, а одному з водіїв - обов'язки заправника і начальника служби ПММ... Веселі були часи... В пам'яті вони відклались мигтінням кілометрових стовпів, вантажними операціями та постійним бажанням хоч один раз поспати хоча б шість годин...
Це цілком зрозуміло. Частина не тільки формувалась. Вона водночас ще й навчалась. Та ще й вела бойові дії силами найбільш боєздатної роти глибинної розвідки, кістяком якої були найбільш досвідчені бійці, які пройшли пекельні бої на Савур-Могилі та в Іловайську в складі інших підрозділів...
Все це потрібно було забезпечити майном, обладнанням, озброєнням, боєкомплектом, технікою... Окрім того, треба було забирати поповнення з четвертої хвилі мобілізації із залізничного вокзалу Бердянська. Бо до Маріуполя потяги не ходили із-за підриву в межах міста ворожою ДРГ важливого залізничного мосту.
Тож перевезення всього цього, а також людей, і забезпечення тактичних занять та стрільб на полігоні покладались на нас чьотирьох... Сам дивуюсь, як ми ще примудрялись встигати на стрільби та тактичні навчання, які були обов'язковими для всього особового складу батальону... Все ж таки розвідка є розвідка. Тож командування батальону вважало, що хоча б базовими навичками розвідників повинні володіти не тільки розвідники за посадами, але й водії, діловоди, ремонтники, кухарі та медики. На мій погляд, такий підхід був цілком виправданим... Знання та навички карман не тягнуть...
За цією круговертю думки про помсту ворогові відійшли кудись на задній план. Та вони знов повернулись з приходом поповнення з четвертої хвилі мобілізації. Вважаю, що з ним мені несказано пощастило. Прийшли і водії, й командири відділень, і замкомвзводу, і навіть начальник автослужби. Та найкращим було те, що ні один з новачків не був п'яницею. З їх розумовими здібностями, бажанням працювати, професійними навичками та бойовим духом все теж було вище всяких похвал. Заздалегідь скажу, що наскільки мені відомо, свій обов'язок всі вони виконали з честю і живими повернулись по домівках...
Багато казали й кажуть про те, що серед мобілізованих, особливо 4-6 хвиль, було занадто багато так званих "аватарів"- військових алкоголіків. В корні незгоден з цим твердженням.
Для питущої нації, а такою, на жаль є наша нація, у військо їх потрапило не так вже й багато. В цілому, не більше 15%... Просто саме ці 15% вояків всіма правдами і неправдами рвались роздобути собі своє зілля. А де його знайдеш, як не в населених пунктах? Тож вони й шукали його в магазинах, по хатах самогонників, тощо, набридаючи та муляючи очі місцевим мешканцям. То ж ніякого дива немає в тому, що в людей складалось враження про наше військо, як про військо алкоголіків...
Та як би там не було, в армії не буває такого, щоб солдат був не при ділі... Тож кожному аватару, якщо не було можливості звільнити його зі служби, знаходили застосування... Найчастіше вони виконували завдання з "ландшафтного дизайну". Рили капоніри, бліндажі, укріплення. Основне навантаження із заготівлі палива для кухонь і буржуйок теж покладалось на аватарів... І вони, в цілому, справлялись...
Любий, хто пройшов цю війну, не дасть мені збрехати, що коли у аватарів в руках опинялась зброя, це було доволі небезпечно. Чого гріха таїти, дехто з них відкривав вогонь по своїх, дехто скоював самогубства. І найкраще було б, якби вони не попадали у військо... Та чи залежало це від волі тих, хто вже були на війні? Від нашої волі? Ні, не залежало...
За власним досвідом можу стверджувати, що масового характеру ці трагедії з загибеллю вояків від рук вояків-аватарів не набули. Розумію і те, що родичам та близьким вояків, загиблих від рук аватарів, від цього не легше. Можу тільки здогадуватись, скільки родичів загиблих бійців рахують, що вони загинули в бою з ворогом... Та все ж таки не можу погодитись і з заявами головного військового прокурора Матіоса про число небойових втрат нашого війська на цій війні. Статистичне маскування бойових втрат під небойові було значно більш розповсюдженим явищем, ніж зворотній процес... Свої висновки щодо причини цього ганебного явища, викладу в наступних дописах...
Особисто мені ще на початку моєї участі у війні випала "радість" побути разом з інструктором-волонтером зі снайперської справи, який прибув навчати нас із Грузії, під прицілом аватара... У двадцятичотирирічного хлопця "зірвало дах" після оголошення відбою бойової тривоги. Була загроза обстрілу "Градами". Нерви "на взводі" були у всіх. І при кожному була особиста зброя... Коли через двадцять оголосили відбій тривоги і ми з інструктором зайшли в курилку на перекур, то побачили в дальньому кутку сидячого навпочіпки бійця з автоматом. Він глянув на чорнявого інструктора "скляними" очима, навів на нас обох автомата і промовив на адресу інструктора: "Ти вірменин... Ненавиджу їх... Вб'ю тебе зараз..."
Десь із чверть години ми, намагаючись говорити спокійно та аргументовано, доводили тому хлопаку, що ніякий наш інструктор не вірменин, а грузин. Він втягнувся в бесіду, намагаючись довести нам протилежне. Потім він зморився, розслабився, поклав автомата собі на коліна і... заплакав. Все скінчилось... Автомата я в нього забрав, та відвів до кубрика, вклавши спати... Всі розборки були вже вранці... Більше з боку того хлопця ніяких ексцесів не було.
За всі 26 місяців мого перебування у війську це був єдиний випадок, коли мені безпосередньо загрожувала смерть від руки вояка-аватара. І це незважаючи на те, що за родом моєї подальшої служби, мені довелось практично повсякденно мати справу з цією категорією вояків...
Якщо помітили, я принципово називаю аватарів вояками. І я дійсно вважаю їх справжніми вояками, хоча й своєрідним їх різновидом. Чому? Все відносно в цьому кращому зі світів...
В тилу, так би мовити на "мирній" частині України мешкає повно, декілька мільонів, здорових, малопитущих, а то й зовсім непитущих, чоловіків. Біля сотні тисяч з яких навіть служать в нашому війську. Та всі ці чоловіки всіма правдами й неправдами примудрились відкараскатись від безпосередньої участі у війні. Мені неважливо взагалі, з яких мотивів вони не виявили бажання захистити свою Батьківщину від російської навали. Їх мотиви нехай Господь розглядає, коли прийде їх смертна година... Та порівняно з усіма цими міріадами чоловіків, включаючи й іграшкових вояків, які носять військові однострої, присягнули на вірність українському народу, але не бажають стати на його захист, аватари, які нехай погано, чи край погано, та все ж таки виконали свою присягу на війні - дійсно справжні вояки...
То того ж вони вкрай живучі. А іноді бувають ще й доволі смішні. З точки зору чорного армійського юмору, звісно ж... Про один з таких випадків розкажу дещо пізніше. Дуже вже він показовий з точки зору розуміння суті такого явища, як аватаризм...
Та якщо розглядати інші 85% відсотків тих вояків, які боронили Україну в зоні так званої АТО, а насправді, вже ж таки повноцінної війни, яка за своїм накалом доволі легко переплюнула афганську війну, то смію запевнити, що серед мобілізованих переважну більшість складали ті, хто прийшли до військоматів, не чекаючи повісток. Серед цих людей, я не кажу вже про контрактників, був величезний відсоток вояків з вищою освітою та підприємців, які мали величезне бажання не тільки боронити свою країну від ворога, але й змінити на краще, власне, і саме наше військо... І попервах це здавалось нам цілком можливим, поки вищестояще командування не довело нам зворотнього...
Повертаючись до свого бажання мститися ворогу. Доволі скоро після початку своєї служби у війську, я отримав можливість перевестись з тилової посади в 129-му ОРБ на бойову посаду в 18-й окремий мотопіхотний батальон "Одеса", який з кінця вересня 2014 року боронив Маріуполь безпосередньо на лінії фронту... В штат цього батальону було добавлено розвідувальний взвод. До нього я і потрапив 11 червня 2015 року...
"Везло" мені як потопельнику. Взвод тільки но почав формуватись і бойових завдань не отримував. Тож помста ворогу знову відкладалась... Призначили мене спочатку командиром відділення, а потім - головним сержантом взводу... І тут далася взнаки отримана на Східному контузія... Підскочив тиск, почало вже помітно трусити ліву руку... Побачивши це, взводний сказав, що бойові операції мені не світять. Виключно старшинські обов'язки... Зізнатись, я опинився на роздоріжжі...
Та тут у справу втрутився начальник медичної служби-медичного пункту батальону старший лейтенант медичної служби Павло Олександрович Боднарюк. Доброволець п'ятої хвилі мобілізації. Чудова людина і Лікар від Бога. Спеціаліст з невідкладних станів та педіатр Чернівецького інтернату для дітей з особливими потребами... Рятувати всіх підряд, бо життя то є найвища цінність. Це було його основне і життєве, і воєнне правило.
Виявилось, що він теж був контужений, тільки під Гнутовим. Та мав ще одну проблему. Нічого не тямив у військовій справі. Мав за душею тільки п'ять пострілів з ПМ та один магазин з АКС-74. Про тактику поведінки в бою не мав взагалі ніякого уявлення. Як і про те, що робити, якщо потрапиш в ворожу засідку і якимось чудом зразу не загинеш... Цього для війни було явно замало, враховуючи цінність лікарів для бойових підрозділів першої лінії.
То ж побачивши якось, що маю проблему зі здоров'ям, Павло запропонував піти до нього водієм на "швидку". Бо його водій, бородань "Хотабич", готувався вже йти на дембель... Він хотів, щоб ми разом з "Варягом", ще одним списаним з розвідвзводу по здоров'ю бійцем, який непогано розумівся на медицині, навчали його військовій справі та прикривали його, при необхідності. А він обіцяв нас лікувати "на ходу" та навчати справі медичній... На тому й порішили. Комбат позитивно сприйняв цю ідею. Бо вакансій в медпункті було більше чим в інших підрозділах. Та в першу чергу, він поважав свого начмеда, який душею болів за здоров'я бійців і не вилазив з підрозділів на передовій, маючи на ходу одну тільки "швидку" 1991 року випуску. То була мобілізована десь в "Водоканалі" "таблетка" з покрученою рамою, але ще з доволі "живим" мотором. Зранку гайки крутиш - їздить. Не покрутив - стоїть, зараза. Згодом ми назвали її "Гангреною"...
Тож комбат вирішив. І написавши рапорта на згоду з пониженням в посаді, я став водієм-санітаром батальонного медпункту. Було це 16 серпня 2015 року... Починався новий етап моєї війни. Війна заради помсти ворогові стала для мене війною за життя своїх побратимів...
Любий, хто пройшов цю війну, не дасть мені збрехати, що коли у аватарів в руках опинялась зброя, це було доволі небезпечно. Чого гріха таїти, дехто з них відкривав вогонь по своїх, дехто скоював самогубства. І найкраще було б, якби вони не попадали у військо... Та чи залежало це від волі тих, хто вже були на війні? Від нашої волі? Ні, не залежало...
За власним досвідом можу стверджувати, що масового характеру ці трагедії з загибеллю вояків від рук вояків-аватарів не набули. Розумію і те, що родичам та близьким вояків, загиблих від рук аватарів, від цього не легше. Можу тільки здогадуватись, скільки родичів загиблих бійців рахують, що вони загинули в бою з ворогом... Та все ж таки не можу погодитись і з заявами головного військового прокурора Матіоса про число небойових втрат нашого війська на цій війні. Статистичне маскування бойових втрат під небойові було значно більш розповсюдженим явищем, ніж зворотній процес... Свої висновки щодо причини цього ганебного явища, викладу в наступних дописах...
Особисто мені ще на початку моєї участі у війні випала "радість" побути разом з інструктором-волонтером зі снайперської справи, який прибув навчати нас із Грузії, під прицілом аватара... У двадцятичотирирічного хлопця "зірвало дах" після оголошення відбою бойової тривоги. Була загроза обстрілу "Градами". Нерви "на взводі" були у всіх. І при кожному була особиста зброя... Коли через двадцять оголосили відбій тривоги і ми з інструктором зайшли в курилку на перекур, то побачили в дальньому кутку сидячого навпочіпки бійця з автоматом. Він глянув на чорнявого інструктора "скляними" очима, навів на нас обох автомата і промовив на адресу інструктора: "Ти вірменин... Ненавиджу їх... Вб'ю тебе зараз..."
Десь із чверть години ми, намагаючись говорити спокійно та аргументовано, доводили тому хлопаку, що ніякий наш інструктор не вірменин, а грузин. Він втягнувся в бесіду, намагаючись довести нам протилежне. Потім він зморився, розслабився, поклав автомата собі на коліна і... заплакав. Все скінчилось... Автомата я в нього забрав, та відвів до кубрика, вклавши спати... Всі розборки були вже вранці... Більше з боку того хлопця ніяких ексцесів не було.
За всі 26 місяців мого перебування у війську це був єдиний випадок, коли мені безпосередньо загрожувала смерть від руки вояка-аватара. І це незважаючи на те, що за родом моєї подальшої служби, мені довелось практично повсякденно мати справу з цією категорією вояків...
Якщо помітили, я принципово називаю аватарів вояками. І я дійсно вважаю їх справжніми вояками, хоча й своєрідним їх різновидом. Чому? Все відносно в цьому кращому зі світів...
В тилу, так би мовити на "мирній" частині України мешкає повно, декілька мільонів, здорових, малопитущих, а то й зовсім непитущих, чоловіків. Біля сотні тисяч з яких навіть служать в нашому війську. Та всі ці чоловіки всіма правдами й неправдами примудрились відкараскатись від безпосередньої участі у війні. Мені неважливо взагалі, з яких мотивів вони не виявили бажання захистити свою Батьківщину від російської навали. Їх мотиви нехай Господь розглядає, коли прийде їх смертна година... Та порівняно з усіма цими міріадами чоловіків, включаючи й іграшкових вояків, які носять військові однострої, присягнули на вірність українському народу, але не бажають стати на його захист, аватари, які нехай погано, чи край погано, та все ж таки виконали свою присягу на війні - дійсно справжні вояки...
То того ж вони вкрай живучі. А іноді бувають ще й доволі смішні. З точки зору чорного армійського юмору, звісно ж... Про один з таких випадків розкажу дещо пізніше. Дуже вже він показовий з точки зору розуміння суті такого явища, як аватаризм...
Та якщо розглядати інші 85% відсотків тих вояків, які боронили Україну в зоні так званої АТО, а насправді, вже ж таки повноцінної війни, яка за своїм накалом доволі легко переплюнула афганську війну, то смію запевнити, що серед мобілізованих переважну більшість складали ті, хто прийшли до військоматів, не чекаючи повісток. Серед цих людей, я не кажу вже про контрактників, був величезний відсоток вояків з вищою освітою та підприємців, які мали величезне бажання не тільки боронити свою країну від ворога, але й змінити на краще, власне, і саме наше військо... І попервах це здавалось нам цілком можливим, поки вищестояще командування не довело нам зворотнього...
"Везло" мені як потопельнику. Взвод тільки но почав формуватись і бойових завдань не отримував. Тож помста ворогу знову відкладалась... Призначили мене спочатку командиром відділення, а потім - головним сержантом взводу... І тут далася взнаки отримана на Східному контузія... Підскочив тиск, почало вже помітно трусити ліву руку... Побачивши це, взводний сказав, що бойові операції мені не світять. Виключно старшинські обов'язки... Зізнатись, я опинився на роздоріжжі...
Та тут у справу втрутився начальник медичної служби-медичного пункту батальону старший лейтенант медичної служби Павло Олександрович Боднарюк. Доброволець п'ятої хвилі мобілізації. Чудова людина і Лікар від Бога. Спеціаліст з невідкладних станів та педіатр Чернівецького інтернату для дітей з особливими потребами... Рятувати всіх підряд, бо життя то є найвища цінність. Це було його основне і життєве, і воєнне правило.
Виявилось, що він теж був контужений, тільки під Гнутовим. Та мав ще одну проблему. Нічого не тямив у військовій справі. Мав за душею тільки п'ять пострілів з ПМ та один магазин з АКС-74. Про тактику поведінки в бою не мав взагалі ніякого уявлення. Як і про те, що робити, якщо потрапиш в ворожу засідку і якимось чудом зразу не загинеш... Цього для війни було явно замало, враховуючи цінність лікарів для бойових підрозділів першої лінії.
То ж побачивши якось, що маю проблему зі здоров'ям, Павло запропонував піти до нього водієм на "швидку". Бо його водій, бородань "Хотабич", готувався вже йти на дембель... Він хотів, щоб ми разом з "Варягом", ще одним списаним з розвідвзводу по здоров'ю бійцем, який непогано розумівся на медицині, навчали його військовій справі та прикривали його, при необхідності. А він обіцяв нас лікувати "на ходу" та навчати справі медичній... На тому й порішили. Комбат позитивно сприйняв цю ідею. Бо вакансій в медпункті було більше чим в інших підрозділах. Та в першу чергу, він поважав свого начмеда, який душею болів за здоров'я бійців і не вилазив з підрозділів на передовій, маючи на ходу одну тільки "швидку" 1991 року випуску. То була мобілізована десь в "Водоканалі" "таблетка" з покрученою рамою, але ще з доволі "живим" мотором. Зранку гайки крутиш - їздить. Не покрутив - стоїть, зараза. Згодом ми назвали її "Гангреною"...
Тож комбат вирішив. І написавши рапорта на згоду з пониженням в посаді, я став водієм-санітаром батальонного медпункту. Було це 16 серпня 2015 року... Починався новий етап моєї війни. Війна заради помсти ворогові стала для мене війною за життя своїх побратимів...
Немає коментарів:
Дописати коментар