Памя'ті розвідника 72-ї ОМБр
Сергія Костакова "Маестро", який був вбитий на російсько-українській війні, присвячується...
Було б неабияким лукавством стверджувати, що український народ схвально сприйняв Революцію Гідності 2014 року. За першим сплеском патріотизму дуже швидко настало розчарування. Своє стрімке зубожіння народ сприймає як наслідок Майдану. Бо саме після Майдану і Революції Гідності з'явилась "нова" влада, яка своїми діями дуже швидко стала демонструвати презирство до простих людей. Бо саме після Майдану відбулось стрімке падіння і так слабкої національної економіки. І найголовніше. Саме після того, як внаслідок вкрай агресивних дій старої влади проти протестувальників Майдану відбулась Революція Гідності, почалась збройна агресія Росії проти України. Війна...
Війна триває і дотепер без суттєвого для нас успіху, перейшовши в фазу позиційної. Щодо Криму, то про якісь притомні плани щодо його звільнення від російської окупації взагалі нічого не відомо. Так тягнеться вже четвертий рік... Зрозуміло, що це виснажує морально не тільки вояків на фронті, але й усе українське суспільство. Тож зовсім не дивно, що цивільні, незалежно від їх віддаленості від лінії фронту, їх роду занять та освіти, все частіше запитують українських вояків: "Коли все це скінчиться?".
Питання ж про те, коли ми переможемо ворога зараз практично не ставиться. А оце якраз дивно. Чому прагнення нашої перемоги у війні серед загалу, за виключенням патріотично налаштованої його частини, було непопулярним від самого початку війни, а зараз взагалі йому нецікаве?
Війна ж бо точиться кожного дня і майже кожного дня збирає свої жертви. І українці не можуть не розуміти, що існує тільки два реальних варіанти її завершення. Перемога - повне звільнення території України від озброєного ворога у всіх його різновидах (регулярні частини РФ, найманці РФ, колаборанти) шляхом його знищення або вигнання. Або поразка. Всі інші широко відомі варіанти закінчення війни є від лукавого. Бо рівнозначні для України військовій поразці. Я вже не кажу про поразку політичну і економічну.
Вочевидь, коли переважну більшість населення України цікавить, коли ця війна скінчиться, але не цікавить чим саме вона скінчиться, то це свідчинь про відсутність в цих людей волі до перемоги над агресором, волі до вигнання його з країни. І це виглядає вкрай дивним. Якщо тільки не допустити можливість того, що більшість українців не є в дійсності вільними громадянами вільної країни, а є рабами (кріпаками), яким байдуже до свого майбутнього, не кажучи вже про майбутнє своєї країни. Бо із історії древності відомо, що саме рабам була присутня байдужість до долі тих країн, в яких вони мешкали...
Але ж з точки зору законодавства Україна є незалежною, демократичною і вільною країною... Та й власна влада і весь вільний світ лестять українцям саме за їх прагнення до свободи. То в чому каверза?
Звісно ж, можно припустити, що і у вільній країні її влада може з якихось причин проявити слабкість перед агресором. Таке в історії бувало. Та й зараз буває. Але неможливо собі уявити, щоб слабкість перед агресором проявив вільний народ. Бо вільні люди взагалі не терплять на собі ярма, а тим більш - ярма іноземної окупації. І вільні люди завжди є патріотами своєї країни.
Та в Україні ситуація є такою, що найбільшим її патріотом серед можновладців вищої ланки, який не уявляє собі її капітуляції ні за яких обставин, який не уявляє собі жодних компромісів та перемовин з агресором є Президент Литви Даля Грибаускайте. Наші ж власні можновладці виявились настільки "патріотичними" щодо України, що навіть не спромоглись організувати її оборону згідно існуючого і діючого ще з 1992 року Закону "Про оборону України". Хоча саме цей закон надає для цього владі всі необхідні можливості. Мало того, наші можновладці не мають ніяких внутрішніх морально-етичних запобіжників щодо ведення переговорів і досягнення компромісів з окупантом... Та що казати. Вони навіть військового стану оголосити не спромоглись.
І такий стан речей, на жаль, теж влаштовує переважну більшість населення України. Це можно стверджувати напевно, бо якби було інакше, то діючої влади в Україні вже б не існувало. Можливо, що існувала б інша влада, схожа за своїм духом з Далею Грібаускайте...
Все наведене дозволяє прийти до висновку, що народ України дійсно не є народом вільних людей. А внаслідок цього - і Україна не є вільною державою. Незважаючи на всі наявні юридичні атрибути і процедури такої. Незважаючи на її більш ніж двадцятирічне існування в правовому статусі незалежної, демократичної і суверенної держави.
Можливо, хтось заперечить мені, що якби Україна і українці не були вільні, то вони б не стали чинити спротиву путінській Росії і вона вже б перемогла у війні. А так... Ще ніби тримаємось.
Щодо цього можу сказати наступне.
Коли Україна була виокремлена зі складу СРСР в 1991 році, вона отримала дещо у спадок від від Росії, найголовнішої з радянських республік, достойної наступниці колоніальної Російської Імперії...
По-перше, вона отримала у спадок економічну, а багато в чому, ще й політичну залежність від Росії. Це широко відомо і не визиває ніяких заперечень. Мало хто зможе заперечити й те, що Росія завжди, ще з тих часів, коли вона звалась Московією, відносилась і дотепер відноситься до України як метрополія до своєї колонії.
І саме коли російське керівництво відчуло загрозу втрати контроля над Україною, а вперше ця загроза була сприйнята російським керівництвом реально ще під час Майдану 2004 року, воно почало готувати і приводити в дію комплекс заходів по його посиленню. Включаючи і військові заходи. Коли ж ця загроза стала більш реальною (Революція Гідності), Росія атакувала...
Але є ще й "по-друге".
Загалу практично нічого невідомо про те (бо ніхто не звертає уваги), що Україна в 1991 році отримала від Росії ще один спадок. Вона отримала кріпацтво, юридично вже неіснуючу, але від того не менш реальну, середньовічну систему суспільних відносин.
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D1%80%D1%96%D0%BF%D0%B0%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE
Тема кріпацтва в Україні настільки обширна, що заслуговує окремого розгляду. Але оскільки я вважаю, що первопричиною всіх негараздів України і українців, включаючи їх зубожіння та стан її економіки, є глибоко вкорінене в український менталітет кріпацтво, що може й не спричинило безпосередньо російсько-українську війну, але безумовно впливає на її перебіг, а також, з великою вірогідністю, вплине на її результат, то дещо з цього приводу варто сказати і в рамках цього допису.
Кріпацтво є одним з різновидів рабства. Ні в якому разі не стверджую, що сучасне кріпацтво в Україні формалізоване на рівні законів. Але воно нікуди не зникло з підсвідомості більшості українців, і як наслідок - із суспільних традицій. Особливо в царині відносин між окремими соціальними групами та окремими особистостями. Саме небезпечне в сучасному кріпацтві те, що люди його не усвідомлюють. Як відомо, неусвідомлене рабство - найбільш страшне.
Якщо є кріпаки, то неминуче є і їх господарі. Пани. Кожному українцю відомі їх найбільші пани. Їх називають олігархами. Це вони встановлюють і контролюють владу в Україні з допомогою залежних від них десятків тисяч менш відомих панів меншого калібру та сотень тисяч своїх підпанків в Радах різного рівня (мери, депутати), судовій (судді), правоохоронній (прокурори, поліцаї, спецслужбісти, детективи НАБу, агенти НАЗК, тощо) та воєнній (НГШ, його заступники, командувачі ОК, тощо) системах, у виконавчій владі (чиновники), на держпідприємствах, включаючи монопольні, (директорати).
Для контролю офіційних підпанків існуює ще й неофіційна їх версія. Так звані "смотрящіє". Цей неофіційний інститут панської влади має настільки російське коріння, що в українській мові немає слова, яке б відповідало його російській назві.
І якщо зостались ще вкрай наївні кріпаки, які вважають, що це вони обирають собі на виборах мерів, депутатів та Президента, а не пани-олігархи ставлять їх над ними, то нехай вони замисляться над тим, звідки беруться і яким чином стають відомими щирокому загалу переважна більшість кандидатів на ті виборні посади.
Варто українцям замислитись і над таким питанням. Чому, маючи вельми досконалу та соціально орієнтовану Конституцію, якою громадянам України надані всі громадянські права, в обсягах не менших, ніж є в громадян вільних країн, в реальності влада не забезпечує їм реалізації цих прав, обмежуючи їх вже й на рівні законів, які прямо протирічать Конституції, а всі спроби деяких із громадян захистити свої конституційні права натикаються на спротив з боку владних структур? І такий стан речей не залежить від того, хто конкретно в Україні є Президентом, Прем'єром чи депутатами, як і від того, до якої з чисельних партій вони належать.
Варто українцям і в собі покопирсатись. Як вони самі відносяться до тих співгромадян, які активно борються за свої громадянські права, борються проти пограбунку українців та України в цілому панами, борються проти російської агресії зі зброєю в руках чи в якості волонтерів?
Якщо їх дратують ці люди, якщо вони вважають, що від їхніх дій всім стає тільки гірше, або якщо їм взагалі байдуже до боротьби тих людей, такі українці є самими справжнісінькими кріпаками. Як до цього ставитись, то є особиста справа українців. Але зауважу, що панству байдуже, чи зможуть вони сплачувати комуналку, чи стане їм зарплатні або пенсії на їжу, ліки, речі чи взагалі на прожиття. Байдуже панству і те, зможуть вони взагалі жити.
Якщо комусь здається, що російські пани, які прийдуть в Україну вже відкрито, якщо Росія переможе в цій війні, будуть чимось кращими за українських, то тут цей хтось помиляється. Бо разом з українськими панами російські пани вели свої бізнеси ще задовго до війни. І мали в українській економіці вельми значну частку. Та й зараз вони з України нікуди не ділись. Лише замаскувались. Також на їх боці виступає значна частина українських олігархів. Звісно, що не відкрито. Але особливо й не ховаючись. Тож заслуга російських панів в зубожінні українців аж ніяк не менша, чим панів власних.
http://tyzhden.ua/Economics/167068
https://antikor.com.ua/articles/29729-spisok_zakladiv_ta_magaziniv_jaki_nalehatj_rf_ale_majutj_anglijsjki_nazvi
https://glavcom.ua/columns/kyrylosazonov/rosiyskiy-biznes-v-ukrajini-monopolisti-pid-prikrittyam-369285.html
Та чи цікаво це все нашим українським кріпакам? Ні. Їм це зовсім нецікаво. Їм цікава лише їх особиста доля. Може, доля їх родин. Багато з кріпаків готові працювати де завгодно і на кого завгодно до посиніння. Лише б прожити довше і, за можливості, краще. Та коли їх можливості заробити собі на "хліб з маслом" хоч якусь копійчину звужуються панством настільки, що це вже прямо загрожує їх існуванню, вони не в змозі нічого цьому протиставити. І в цьому немає нічого дивного. Бо життєва позиція кріпака є позицією людей, зображених на цій світлині. Першопричиною ж такої позиції є їхнє кріпацтво, закладене століттями кріпацького існування їх предків не лише в їхній підсвідомості, а мабуть вже й на генетичному рівні.
Тема кріпацтва в Україні настільки обширна, що заслуговує окремого розгляду. Але оскільки я вважаю, що первопричиною всіх негараздів України і українців, включаючи їх зубожіння та стан її економіки, є глибоко вкорінене в український менталітет кріпацтво, що може й не спричинило безпосередньо російсько-українську війну, але безумовно впливає на її перебіг, а також, з великою вірогідністю, вплине на її результат, то дещо з цього приводу варто сказати і в рамках цього допису.
Кріпацтво є одним з різновидів рабства. Ні в якому разі не стверджую, що сучасне кріпацтво в Україні формалізоване на рівні законів. Але воно нікуди не зникло з підсвідомості більшості українців, і як наслідок - із суспільних традицій. Особливо в царині відносин між окремими соціальними групами та окремими особистостями. Саме небезпечне в сучасному кріпацтві те, що люди його не усвідомлюють. Як відомо, неусвідомлене рабство - найбільш страшне.
Якщо є кріпаки, то неминуче є і їх господарі. Пани. Кожному українцю відомі їх найбільші пани. Їх називають олігархами. Це вони встановлюють і контролюють владу в Україні з допомогою залежних від них десятків тисяч менш відомих панів меншого калібру та сотень тисяч своїх підпанків в Радах різного рівня (мери, депутати), судовій (судді), правоохоронній (прокурори, поліцаї, спецслужбісти, детективи НАБу, агенти НАЗК, тощо) та воєнній (НГШ, його заступники, командувачі ОК, тощо) системах, у виконавчій владі (чиновники), на держпідприємствах, включаючи монопольні, (директорати).
Для контролю офіційних підпанків існуює ще й неофіційна їх версія. Так звані "смотрящіє". Цей неофіційний інститут панської влади має настільки російське коріння, що в українській мові немає слова, яке б відповідало його російській назві.
І якщо зостались ще вкрай наївні кріпаки, які вважають, що це вони обирають собі на виборах мерів, депутатів та Президента, а не пани-олігархи ставлять їх над ними, то нехай вони замисляться над тим, звідки беруться і яким чином стають відомими щирокому загалу переважна більшість кандидатів на ті виборні посади.
Варто українцям замислитись і над таким питанням. Чому, маючи вельми досконалу та соціально орієнтовану Конституцію, якою громадянам України надані всі громадянські права, в обсягах не менших, ніж є в громадян вільних країн, в реальності влада не забезпечує їм реалізації цих прав, обмежуючи їх вже й на рівні законів, які прямо протирічать Конституції, а всі спроби деяких із громадян захистити свої конституційні права натикаються на спротив з боку владних структур? І такий стан речей не залежить від того, хто конкретно в Україні є Президентом, Прем'єром чи депутатами, як і від того, до якої з чисельних партій вони належать.
Варто українцям і в собі покопирсатись. Як вони самі відносяться до тих співгромадян, які активно борються за свої громадянські права, борються проти пограбунку українців та України в цілому панами, борються проти російської агресії зі зброєю в руках чи в якості волонтерів?
Якщо їх дратують ці люди, якщо вони вважають, що від їхніх дій всім стає тільки гірше, або якщо їм взагалі байдуже до боротьби тих людей, такі українці є самими справжнісінькими кріпаками. Як до цього ставитись, то є особиста справа українців. Але зауважу, що панству байдуже, чи зможуть вони сплачувати комуналку, чи стане їм зарплатні або пенсії на їжу, ліки, речі чи взагалі на прожиття. Байдуже панству і те, зможуть вони взагалі жити.
Якщо комусь здається, що російські пани, які прийдуть в Україну вже відкрито, якщо Росія переможе в цій війні, будуть чимось кращими за українських, то тут цей хтось помиляється. Бо разом з українськими панами російські пани вели свої бізнеси ще задовго до війни. І мали в українській економіці вельми значну частку. Та й зараз вони з України нікуди не ділись. Лише замаскувались. Також на їх боці виступає значна частина українських олігархів. Звісно, що не відкрито. Але особливо й не ховаючись. Тож заслуга російських панів в зубожінні українців аж ніяк не менша, чим панів власних.
http://tyzhden.ua/Economics/167068
https://antikor.com.ua/articles/29729-spisok_zakladiv_ta_magaziniv_jaki_nalehatj_rf_ale_majutj_anglijsjki_nazvi
https://glavcom.ua/columns/kyrylosazonov/rosiyskiy-biznes-v-ukrajini-monopolisti-pid-prikrittyam-369285.html
Та чи цікаво це все нашим українським кріпакам? Ні. Їм це зовсім нецікаво. Їм цікава лише їх особиста доля. Може, доля їх родин. Багато з кріпаків готові працювати де завгодно і на кого завгодно до посиніння. Лише б прожити довше і, за можливості, краще. Та коли їх можливості заробити собі на "хліб з маслом" хоч якусь копійчину звужуються панством настільки, що це вже прямо загрожує їх існуванню, вони не в змозі нічого цьому протиставити. І в цьому немає нічого дивного. Бо життєва позиція кріпака є позицією людей, зображених на цій світлині. Першопричиною ж такої позиції є їхнє кріпацтво, закладене століттями кріпацького існування їх предків не лише в їхній підсвідомості, а мабуть вже й на генетичному рівні.
Тож повертаючись до питань, чому ми ще не програли цю війну та коли і як вона скінчиться,
скажу наступне.
Кріпацтво а разом з ним, потяг до страждання, є основою "загадочной русской души" і як наслідок "духовных скреп" "русского мира". В Росії практично відсутні вільні по своєму духу громадяни, а ступіть закріпачення населення вкрай висока. Що ж до російських володарів, то любий з них, якщо він не є деспотом східного типу, не здатен довго втримати владу. Відповідно, що панами в Росії здатні бути лише люди деспотичного, експансивного і агресивного складу характеру. Тож якщо російське панство бачить десь країну, де панує кріпосництво, але панство в якій настільки жадібне, що заради наживи руйнує власне військо, то така країна вже є потенційною ціллю для загарбання.
Україна в цьому розрізі заслужено вважалась російським панством найлегшою ціллю на пострадянському просторі. Тож воно, як тільки отримало достатньо авантюрного та агресивного лідера, яким є Володимир Путін, не гаючи часу приступила до справи. Спочатку вона діяла економічно, політично та агентурно. Потім, в 2014 році, вдалась і до військового вторгнення, маючи на меті відтяти від України ті області, які є найбільш цікавими російському панству. Мотиви зрозумілі. Навіщо платити за те, що можно взяти задарма? По відношенню до українського панства це виглядає так. Навіщо ділити бізнес з місцевими панами, якщо можно контролювати його самостійно?
Очевидно, що та частина українського панства, яка бажала контролювати Україну, не ділячись з російським панством, як то кажуть, ледь не "проклацала спалах"... Тут я маю на увазі в першу чергу Ігоря Коломойського. І припускаю, що саме він, розпізнавши в Януковичі путінського агента, запідозрив, що той готує здачу України під російський протекторат та передбачив вкрай негативно реакцію на це небагаточисельних патріотів України. Зрозумівши, що патріоти (по суті - не кріпаки, а вільні люди) будуть відкрито проти цього протестувати, мабуть саме Коломойський приклав руку до організації Майдану в 2013 році, який і переріс в Революцію Гідності в 2014 році... Можливо це відбулось не без підтримки з Заходу.
Деякі з когорти українського панства, яке щільно співпрацювало з російським панством на ниві "доїння" України, вчасно зметикували, що відкрите взяття Росією України під свій контроль позбавить їх такої можливості, вирішили задля захисту своїх бізнес-інтересів хоча б спробувати протистояти вже очевидній російській агресії. Саме заради цього вони відкрито підтримали Майдан і Революцію Гідності, з метою отримати владу в країні. Очевидно, що нині діючий Президент України Петро Порошенко добився бажаного. Та він бажає ще більших владних повноважень. В цьому його підтримує більш витриманий (тому й дистанціюється від відкритого висловлення антиросійських думок) Ринат Ахметов. Чому? Тому що замість повного панування на Донбасі він втратив там значну частину свого бізнесу. І це не може його не дратувати. Але ж, підтримуючи Порошенка, він в якості компенсації своїх втрат на Донбасі має режим максимального сприяння своєму бізнесові на підконтрольній Україні території.
Про відкрито російського агента, який є лише формально українським громадянином, Вадима Новінського я взагалі промовчу. Але той тиск, який стала здійснювати на нього діюча влада, свідчить про те, що він вірить в російську перемогу у війні та небезпідставно розраховує на відповідну сатисфакцію після її закінчення.
Тож ось і перша причина, чому Україна стала чинити спротив Росії, що для неї було вельми неочікувано. Українські пани ризикнули поборотись з російськими панами за свої бізнеси. Саме заради цього вони вимушені вкладати бюджетні кошти в українське військо, попутно маючи з цього неабиякий зиск. Та ще й українські патріоти активно втрутились в цю війну та значно сплутали карти ворогу. Та мабуть, не тільки ворогу.
В любому випадку, навіть ті українські олігархи, які відкрито протистоять росіянам, не є українськими патріотами. Україна для них лише робоче місце, де вони заробляють свої статки. Тому, будучи прагматиками, вони будуть чинити опір Росії лише до тих пір, поки це буде для них вигідно економічно. Якщо Росія видихнеться раніше, ніж українські олігархи перестануть бачити в спротиві економічний сенс, Україна переможе. Хоча і не без територіальних та іміджевих втрат. Бо очевидно, що повернути Крим українським олігархам не по зубах, а повертати собі окуповану частину Донбасу для них вже немає ніякого сенсу. Бо там практично все зруйновано окупантами.
Тож зрозуміло, навіщо українські пани, витримавши кров'ю і потом українських добровольців та військових перший натиск агресора, стали домовлятись з окупантами про умови їх виходу з Донбасу, започаткувавши Мінський процес, але не чіпаючи при цьому питання деокупації Криму. Зрозуміло, навіщо вони видумують якісь окремі закони щодо всіх цих питань, а не користуються вже існуючим законом "Про оборону України". Бо їм не цікава повномасштабна оборона України від військової агресіїї, як держави. Бо така її оборона передбачає своїм початком оголошення війни агресору та розрив з ним всіх відносин, включаючи економічні, а своїм підсумком - повне звільнення її території від агресора...
Такий варіант не цікавий ні українському панству, ні українському кріпацтву, яке взагалі існує зараз лише одним днем...
Такий варіант цікавий лише вільним українцям, які всі є патріотами України. Такими є вояки-добровольці (незалежно чи вони з добробатів, чи в складі ЗСУ), волонтери, багатьо хто з малих та середніх бізнесменів, багато українських інтелігентів та дуже значна частина української молоді... Очевидно, що всіх цих людей замало для його реалізації. Бо для того, щоб втілити цей варіант в життя, влада в Україні та контроль над її економікою та фінансами повинні належати вільним людям, патріотам. Але законним шляхом це можливо здійснити лише тоді, коли патріотів підтримає більшість кріпаків. Для цього вони повинні усвідомити, що залишаючись кріпаками, вони не мають шансів на виживання. Для цього вони повинні знайти в собі сили на спротив панам. Чи це можливо? Не знаю. Та мені цього дуже хочеться.
Хоча б заради того, щоб всі, хто вже загинули в цій війні загинули не задарма...
Підводячи підсумки скажу, що найбільш вірогідно, що російсько-українська війна закінчиться фіксацією статус-кво, як тільки про це буде домовлено.
Наші західні партнери ще доволі довго триматимуть санкції проти Росії. Формально - із-за Криму. Реально - із-за того, що санкції послаблюють Росію значно більше ніж країни Заходу. Бо об'єктивно, все те що Росія втратить на Заході, вона не компенсує ніде. А все те, що Захід втратить в Росії, він компенсує за рахунок своїх внутрішніх ринків та тих ринків, які Росія буде вимушена покинути внаслідок свого послаблення...
Та якщо вже дивитись в зовсім віддалену перспективу, то хочемо ми цього чи ні, наближається гаряча фаза Третьої Світової війни. Занадто багато в світі накопичилося протиріч, які мирним шляхом вирішити неможливо. На жаль...
Немає коментарів:
Дописати коментар